Віктор Суворов: Польщу поділили в Москві

Віктора Суворова називають російським істориком, хоча він давно вже живе у Британії після того, як перебіг на Захід під час служби в резидентурі ГРУ СРСР у Женеві.

Але сам він часто називає себе українцем; його справжнє ім’я – Володимир Різун.

Він відомий своїми книгами “Акваріум”, “Криголам”, “День М” та іншими, де він висловлює теорію, що СРСР сам готувався напасти на Німеччину, і що війну розв’язали спільно Німеччина та СРСР, підписавши Пакт Молотова-Рібентроппа. Далеко не всі історики згодні з його теорією, особливо в Росії.

Багато хто з його критиків – серед яких і представники Академії Наук РФ, і багато західних істориків, зокрема британських – каже, що він не має досить фактів для доведення своїх тверджень. Він сам твердить, що багато даних іще досі засекречено, а його теорія пояснює те, що інакше пояснити не можна.

Віктору Суворову, як він сам каже, за СРСР винесено смертний вирок, який поки що не скасовано. Україна, за його словами, не гарантує йому безпеку, тому він не може відвідати там своїх рідних. Він живе на заході Британії, де викладає в одному з військових навчальних закладів, і продовжує популяризувати свої ідеї.

Правий Суворов чи ні – з’ясує історія, а ми пропонуємо його точку зору про те, як почалася Друга світова війна в Європі і як можна порівняти дії Німеччини та СРСР.

В “бункері” для політичних в’язнів були також українки

Тисячі жінок-патріоток, учасниць визвольних змагань ОУН-УПА, стали жертвами страшного жіночого гітлерівського концтабору Равенсбрюк. І списки полонених постійно сьогодні поповнюються.

Територія концтабору, розташованого в Східній Німеччині, з 1945 по 1994 рр. була штаб-квартирою Червоної армії. А плац контабору слугував площею для військових вправ червоноармійців. У сімдесятих роках минулого сторіччя тут засновано Меморіальний музей, де кожній країні, що зазнала гітлерівських катувань, присвячена зала пам‘яті.

Дві зали займає історія країни, що ще досі названа “Радянський Союз”, в якій особливу увагу викликає величезна карта Союзу, до котрої пришпилено листи партизанок-комуністок.

Слід відмітити, що в тодішньому “бункері” для політичних в’язнів були також українки: Дарія Гнатківська-Лебідь – колишній в’язень польських тюрем; її засуджено в судовому процесі у справі вбивства міністра Пєрацького – з двохрічною дочкою Зоєю та двоюрідною сестрою Іванкою Григорців-Головатою. Після розвалу Берлінського муру та об’єднання Німеччини у 1990 р. вперше після другої світової війни відвідала сумнозвісні місця Ліда Укарма-Марцюк (теж жертва цього концтабору) разом з дочкою. Вона ще застала російське військо та німецьких господарів – спадкоємців світогляду комуністичної імперії, перед якими від того часу виступає як представниця українських патріоток, за що й була ув’язнена 1942 р.

Очевидці знають, що серед полонених, які вважалися тоді всі радянськими, українських жінок було майже три чверті. Сьогодні з тих полонених у живих залишилися одиниці. Проте щороку колишні жінки-політв’язні офіційно зустрічаються у Равенсбрюку, адже історія ще не дописана…

А правда чомусь сьогодні не всім до вподоби. Постійні – щорічні! – прохання створити окрему меморіальну залу України проходили повз увагу дирекції. Відмовляли то у зв‘язку з історичністю держави Радянський Союз, то пропонували натомість окрему меморіальну дошку перед входом до музею…

Жіноче Пекло

Равенсбрюќ, знаний ще як Жіноче Пекло — німецький нацистський концентраційний табір, розташований коло однойменного села в місцевості Мекленбург, Північно-Східна Німеччина, та напроти озера Фюстенбурґ (у групі озер оточених болотяними землями) кілометрів із 80 на північ від Берліну. Табір Равенсбрюк засновано з початком війни в 1939 році. Відомий як «Концентраційний табір Равенсбрюк», він складався з головного та допоміжного таборів. Головний табір містив лише жінок: з дня його заснування до часу його звільнення радянськими військами понад 123.000 жінок було тут увязнено. Велике число громадянок Франції перебувало в ньому, завдяки чому них табір отримав поширену назву «Л’Енфер дес Фемм» (Жіноче Пекло). Весною 1941 року СС добудовало до нього менший чоловічий табір. Серед ув’язнених були і військовополонені, як наприклад, радянські (звісно, що й українські) медсестри Червоного Хреста, захоплені на полі бою, але більшість — це цивільні. Були й члени руху опору або раби-робочі, депортовані з рідних країн на роботи в Німеччині, чия виробнича віддача вважалася недостатньою. Усіх ув’язнено без попереднього суду — і 90 % були з антинацистських країн-союзників. Дарма що головний табір побудовано на 6000 в’язнів, з 1944 в Равенсбрюку ніколи не було менш ніж 12 000 полонених, а в січні 1945 було навіть аж 36 000. Щонайменш 50 000 загинуло в цьому таборі, безсумнівно тисячі зустріли свою смерть у процесі переселення до інших таборів. Крім убитих, головні причини смерті — недохарчування, перепрацювання, переюрблення, повня відсутність санітарії, та систематичне брутальне зловживання вязнями зі сторони штату табору. Щодня в таборі ліквідували 50 в’язнів вистрілом у потилицю, відтак убитих спалювали. Ця процедура почалася з кінцем 1944 року після рутинного візиту Гіммлера в Равенсбрюк.

Мільйони німецьких інвестицій в Україну вилетіли в «трубу»?

Мар’яна Драч
Радіо Свобода © 2009 RFE/RL, Inc.

Прага – Колишній посол України в Німеччині Сергій Фареник попереджає, що нові плани європейців із модернізації української труби може спіткати та сама доля, що й подібний проект із німцями з 2005 року, який Україна, на його думку, змарнувала. Про це Сергій Фареник заявив в інтерв’ю Радіо Свобода. Доля цього колишнього українського дипломата нагадує детективний сюжет: у тому ж 2005 році найвищий за рангом український дипломат у Берліні на Батьківщині був оголошений в розшук, хоча він не припиняв виконувати свої службові обов’язки. 49-річний Сергій Фареник захистив своє ім’я в судах, але не поспішає повертатися в Україну. Тепер у Москві він вчить майбутніх російських дипломатів і витягає з шухляди документи зі своєї української зовнішньополітичної кар’єри .
«Кучміст» і ставленик «донецького» клану» – так говорили у Києві про Сергія Фареника у часи Помаранчевої революції. Та все ж саме йому, як послові України в Німеччині, довелося готувати візит Президента Віктора Ющенка до Берліна в березні 2005 року. Можливо, цьому сприяло те, що в списку регалій Фареника була посада позаштатного радника Ющенка, коли той був прем’єром.

На хвилі піднесення після помаранчевих подій Німеччина послухала виступ Віктора Ющенка у Бундестазі і вирішила позичити Україні 2 мільярди євро на проекти в нафтогазовій галузі. Перший транш у розмірі 300 мільйонів доларів надійшов від «Дойче банку» у квітні 2005 року.

Розмова з Ребеккою Гармс про орден княгині Ольги, українську діаспору, заробітчан і Равенсбрюк

3 березня 2009 року Ребекка Гармс ( Rebecca Harms), депутат Європейського парламенту від партії Зелених, член парламенстської комісії з питань зв’язків з Україною перебувала в Берліні і знайшла час для короткої зустрічі з редактором он-лайн газети “Хата скраю„ Ольгою Самборською для ексклюзивного інтерв’ю. Від Ukraine Kompetenz Zentrum a.g. на зустрічі був присутній Бйорн Юнгіус.

- Пані Ребекко, Ви нещодавно отримали нагороду президента України Віктора Ющенко орден княгині Ольги. Поділіться, будь-ласка, що Ви відчували, отримуючи цю нагороду? Яке значення вона має для Вас?

- Для мене це було несподіванкою.

Українці в концтаборах третього рейху

Михайло Марунчак: У німецьких концтаборах можна було стрінути різні національності Европи, включно з народами Північної Африки. Чисельно українці займали в концтаборах одне з передових місць, побіч жидів, французів, поляків, чехів, бельгійців та інших. Вже 1940 р. потрапити до авшвіцького концтабору українці з Демківщини, Грубешівщини та Підляшшя. Українці мали вже такі передові реєстраційні номери, як 3642, 3637 та інші чергові числа. У половині 1941 р. прибула до Авшвіцу більша кількість заарештованих з-поміж т. зв. веркшуців (поліція, що доглядала заводи). Прибували вони групами і їх нараховувалося близько трьох тисяч. Майже всі вони згинули того самого року. Дальший марш німецького фронту на схід 1941 року започаткував масову висилку українців, одних — до концтаборів, а других — на роботи. Останні дуже часто збільшували ряди перших так, що число українців у концтаборах підносилося з дня на день.

“Це був жіночий концентраційний табір Равенсбрюк, неподалік від Берліна”

ЗАВДЯКИ ПІДТРИМЦІ ДОБРИХ ЛЮДЕЙ
В Німеччині невелику групу остарбайтерів виділили на роботу в місто Лімбах. Чоловіки будуть працювати на ремонті залізничних колій, а жінки – впорядковувати прилеглу до колій територію. В цю групу потрапила і я з дітьми — старшій дочці було п’ятнадцять років, меншій — лише п’ять. Нелегка робота, довгі переходи, голод дуже нас виснажували. Тому нерідко, повертаючись із роботи, ми ходили в сусідні селища просити щось поїсти. Я трохи знала німецьку мову і могла пояснити, що хочу їсти, попросити чого-небудь. І ніколи не було випадку, щоб мені відмовили. Німки завжди виносили щось поїсти, хоч на той час і в них було нелегко з продуктами. Таким чином я познайомилася з двома німками.

РОЛЬ ДІАСПОРИ У ТВОРЕННІ УКРАЇНСЬКОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ

Ірина Ключковська, Директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка, доцент, к.пед.н.

Сьогодні міграцію розглядають як одне із визначальних питань, що характеризує ХХІ століття. За даними Світового банку понад 130 мільйонів людей знаходиться поза межами своєї батьківщини. Міжнародна організація з питань міграції наводить ще більш вражаючі цифри: в наш час 192 мільйони людей живе поза межами свого місця народження, що становить 3 відсотки всього населення світу. Не винятком у світових міграційних процесах є українська спільнота. За різними оцінками сьогодні за межами України проживає від 12 до 20 млн. осіб, які покинули матірну землю з політичних та економічних причин та зберігали свою національну ідентичність в умовах бездержавності країни походження.

Ukrainian immigrant about her problem as Jew in Russia and Germany

Справжній заголовок цієї статті "Російсько-єврейська іміграція ставить питання".

Потім з посиланням на Берлін наводиться абзац, що в перекладі звучить так:” В Россії мене дискримінували як єврейку. В Німеччині єврейська община не приймає мене, тому що моя мати не була єврейка,” – Діана К., українська мігрантка в Берліні сказала European Jewish Press. (“In Russia, I was discriminated for being a Jew. In Germany, the Jewish community does not let me become a member because my mother was not Jewish,” Diana K., a Ukrainian immigrant to Berlin told EJP.)

Далі коментувати неможу, бо стратилась у наведених тотожностях між єврейськими, російськими чи українськими мігрантами в Берліні.

Далі текст англійською мовою про єврейську імміграцію в Берлін. Велика доля цих мігрантів – вихідці з України.

ТАЛАНТ ЛИШАТИСЯ УКРАЇНЦЕМ

Днями побачило світ ювілейне число Універсуму.

15 років в інформаційному просторі!

Універсум – один з небагатьої україномовних видань, яке надає місце темі діаспори. До вашої уваги матеріал Михайла Слабошпицького

ТАЛАНТ ЛИШАТИСЯ УКРАЇНЦЕМ, що опублікований в № 11-12 (181-182), 2008.

В ньому йдеться про Джеймса Констянтина Темертея – надзвичайно цікаву особистів серед діаспорян, що відкриті світу меценатства.

Про Дерибас клуб в Берліні.

7 лет работает Европейский интерклуб ДОМ ДЕРИБАСА,
штаб-квартира которого находится в Берлине.
Мы беседуем с президентом Клуба Александром Маниовичем.

Александр, как начинался Клуб ДОМ ДЕРИБАСА? Какова его структура, кого он ныне объединяет?

Как ни странно, но можно считать, что он возник случайно.

Україна втратила – діаспора знайшла (Рос.)

Украина потеряла - Америка подобрала

Насколько широко представлена Украина на золотоносных нивах
международного шоу-бизнеса? Классическую музыку трогать не будем –
классика интернациональна по определению, да и советская школа по
количеству вундеркиндов и мировых звезд может тягаться и с китайской,
и со всеми остальными вместе взятыми. А вот вписаться даже в
примитивную поп-сцену или не столь примитивный современный рок
оказывается гораздо сложнее – как и вообще освоиться в чужой языковой
среде.
 

Соус готовий. Чи можна з ним подати діаспору?

Соус готовий. Чи можна з ним подати діаспору?

Поки берлінська погода визначається, якою бути зимі цього року, з снігом чи з дощем, українська діаспора визначається, бути їй з лідером чи без. Для багатьої є аксіомою мати центр, керівника, лайтера чи як завгодно назвати цю пошукову функцію. Для тих, хто мислить по схемі “я є центр і тому гуртуйтеся навколо мене”, вже почалася виборча компанія. В передчутті великих змін “центрові” фігури мобілізуються. Стратегія проте у кожного своя. Хто тягне ковдру на себе. Хто відчуває брак сил і шукає обхідні шляхи. Ще не було і перших зборів громадських організації українців. Ще не визначились, яка та наша діаспора є. По великому рахунку немає навіть приблизних цифр про кількість українців в Берліні. Та вже маємо їх лідерів чи “гетьманів”. Не секрет, що “де два українці, там три гетьмани”. Та з якою шаленою швидкістю активізуються “гетьмани” в Берліні, можна лише дивуватись.

Ідея об’єднання українців в Берліні з обранням потенційної координаційної ради для координації діяльності української громади в Берліні мала на меті мапування території українців в Берліні, їх мобілізацію і кінцеве об’єднання для ефективної роботи. Ця робота потрібна самій діаспорі. Ідея: заявити про свою присутність в Берліні і стати визнанною діаспорою в Німеччині разом з іншими діспорами німецьких міст. На жаль, поки ця ідея інтерпретується як визначення лідерських позицій. Не відомо, чи тягатися американській виборчій системі з вишуканністю українського колуарного Milieu. Поки що пропонуються кандидатури. Особливо “гендернокорректною” була позиція “це має бути чоловік!”. Може це в пиху тим заядлим матріархісткам, що не здають захвачені “центрові” позиції. Хто відбивається, хто формує коаліції. Хто все таки шукає альтернативно чоловічу кандидатуру.Чоловічі кандидатури правда відмовляються, бо як правило, зайняті іншими важливими справами. Все по оригінальному українському сценарію.
В цей час в Берліні відбуваються деякі події, які кидають світло на поки “темне царство” українців в Берліні.

Що таке блоґ і чому його треба і не треба боятися.

Блоґ – сайт особливого типу, публіцистичний жанр і медіа-формат. Відео-пояснення німецькою мовою “що таке блог?” за 3 хвилини можна переглянути на sevenload

Блог немає нічого спільного з статичною інтернет-сторінкою, яка є продуктом вебплатформи Веб 2. Це означає, що блог є динамічною інтерактивною платформою для спілкування.

Блоґ – це веб-сайт, на якому регулярно з’являються нові повідомлення, що показуються у зворотно-хронологічному порядку.

Термін блоґ (blog) – це скорочення від веб-лоґ (web log). Блоґи зародилися у кінці 90-х як web-logs – добірки посилань на цікаві сайти, які укладач рекомендує відвідати. За кілька років блоґи еволюціонували від особистих заміток до масштабів одного з форматів онлайнових ЗМІ.

Блоґ – це сайт особливого типу, публіцистичний жанр і медіа-формат.

І хоча по звучанню “блоґ” співзвучний до слова “блок”, що остнаннім часом набув політичного звучання завдяки великій кільності політичних лідерів, що гуртуються в “блоки”, віртуальні блоґи не мають нічого спільного з “політичними блоками”. Хоча політичними блоґи можуть бути. І політику з ними теж можна робити.

Подарунок від Ліхт Блік.

Сьогодні сталася нетипова подія. Для Берліна. Для нашої вулиці Хазенхайде і сусідніх вулиць. Ввечері в наших помешканнях раптово зникло світло. Нагло вибило всі електричні прибори. Життя в квартирі завмерло. Нічого не гуло, не світило, не грало і навіть не жевріло. Те саме не світило, не грало і не жевріло і сусідніх квартирах. Надій на виправлення ситуації не було досить довго. Збентежені сусіди так само як і ми вийшли на вулицю. Широчезна Хасенхайде потонула в темряві. Не знаю, що відчували наркоділери в парку Хасенхайде, що поруч, в цей момент? Але мешканці будинків були явно збентежені. Вони щось імпульсивно обговорювали, злилися і намагалися шукати як завжди крайнього.

Мої діти не знали як вести себе в такій ситуації, що застала їх ненароком вперше в житті.

Розвиток німецько-українських стосунків. Історія і сьогодення.

Україна-Німеччина. Стосунки як в закоханих: то миле наближення, то віддалення, то зради, то вияснення стосунків. Ці стосунки складаються, розвиваються. І головне, що вони є.

Визнання.

Німеччина почала приділяти увагу Україні ще тоді, коли на офіційному рівні про її державну незалежність ще навіть не йшлося. Бонн був першою столицею Заходу, яка відкрила Генеральне консульство своєї держави у Києві 1 серпня 1989 р. Після проголошення незалежності України Німеччина однією з перших держав світу 26 грудня 1991 р. визнала Україну як незалежну державу. Першим серед зарубіжних керівників, які відвідали Україну з офіційним візитом, був тогочасний віце-канцлер ФРН Г.-Д.Геншер. Дипломатичні відносини між незалежною Україною та об’єднаною Німеччиною офіційно було встановлено 17 січня 1992 р. Послом у нашій країні був призначений відомий дипломат граф Хеннеке фон Бассевітц, перший в Україні посол іноземної держави. Його наступником на цьому посту пізніше став д-р А.Арно, а в березні 1996 р. послом у нашій країні був призначений Е.Гайкен, який перебуває на цій посаді й по сьогодні. Таким чином, закладалася першооснова співпраці, в якій була взаємозацікавленість.