20 грудня 2009 року в Лондоні не стало знаної перекладачки Віри Річ, яка все своє життя виконувала функцію Української академії наук у Великій Британії. Авторка збірки оригінальних поезій, зокрема «Outlines» (1960), «Portents and Images» (1964), збірок перекладів із Шевченка «Song out of Darkness» (1961), Івана Франка, Павла Тичини…
Віра Річ (Vera Rich, 24.04.1936) — англійська перекладачка, журналіст, поетка. Народилася в Лондоні. З юних років працювала над перекладами української та білоруської поезії (антологія білоруської поезії в перекладі англійською мовою “Як вода, як вогонь” (ЮНЕСКО, 1971 рік) була першою західноєвропейською мовою). Також пані Віра перекладала з польської, російської, чеської, хорватської, норвезької та іспанської мов.
У 1997 році Національна спілка письменників України нагородила її найвищою відзнакою – премію імені Івана Франка. Колишня жертва радянської цензури, Віра Річ — активний поборник правди в літературі. Засновник і редактор часопису «Manifold Magazine of New Poetry» («Розмаїття. Часопис новітньої поезії»).
Першим надрукованим перекладом В. Річ був “Пролог” до поеми «Мойсей” І. Франка (опублікований в “Українському віснику”, який виходив у 1957 році в Лондоні). На сорокаріччя з дня цієї події Спілка письменників України нагородила Віру Річ Премією імені І. Франка. Першою добіркою перекладів стала збірка Тараса Шевченка, яка з’явилася в 1961 році, коли відзначали роковини смерті великого українського поета. З того часу Віра Річ почала працювати з українською, білоруською поезією, прозою, а також перекладами з польської, румунської, чеської, російської, давньоанглійської мов, переклала цикл поезій з іспанської мови. Останнім часом працювала для видання українців у Великій Британії «Українська думка».
В. Річ завжди вірила в краще, вірила, що і з її Україною все буде добре. «А як ви хочете, — казала вона, — демократія — це складний багаторічний процес».
Наприкінці 2007 року за підтримки Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ вийшло прекрасне видання вибраних поезії Т. Шевченка в перекладі Віри Річ (із передмовою академіка Івана Дзюби). Це фундаментальне академічне видання має назву «Тарас Шевченко. Вибрана поезія. Живопис. Графіка», що побачило світ у видавництві «Мистецтво» (твори Шевченка представлено і в оригіналі).
«Одна ворожка мені сказала, що я проживу до 2018 року. Тож іще встигну доробити всі важливі справи…». Ці слова Віра Річ останнім часом повторювала досить часто. Та Бог має, певно, свій Годинник, який розходиться з годинниками ворожок. І хотілося б, аби віщунки не помилялися, та де ж у ХХІ сторіччі знайти справжню Кассандру?
Хай земля буде пухом, дорога Пані Віро! Україна сумує через цю неоціненну втрату, позаяк із відходом Віри Річ у кращі світи Україна втратила не просто однодумця, а свого речника, Надзвичайного Посла України в світі в англомовної культури…
Микола Жулинський, академік, директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка,
Роксолана Зорівчак, професор, завідувач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім Г.П. Кочура ЛНУ ім. І. Франка,
Дмитро Дроздовський, редактор відділу журналу «Всесвіт», прес-секретар НаУКМА,
Ганна Косів, викладач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. Г.П. Кочура ЛНУ ім. І. Франка,
Олег Микитенко, шеф-редактор журналу «Всесвіт»,
Андрій Кочур, письменник, публіцист,
Марія Кочур, заслужений працівник культури України
Ох, знову ця тема. Нашим провідним українським інтелектуалам треба було б об”єднати зусилля з тими, хто живе за кордоном і так сама “на території” вболіває за справу України. А так вони проходять тими самими слизькими стежками, на яких ми тут вже понабивали собі шишки. Я рік тому зверталася безпосередньо в Міністерство Закордонних справ щодо утворення такого центру в Німеччині. Всім очевидна потреба такого. Мені чітко відповіли, що такий центр вже створений ПРИ ПОСОЛЬСТВІ УКРАЇНИ В НІМЕЧЧИНІ. Це так звана культурно-інформаційна агенція, якою в даний час завідує Юрій Никитюк. Це означає, що питання автоматично знімається. Те, що ми мали дещо інше на увазі, не враховується. ОТже, нам ніби не має на що нарікати . Центр є, от і працюймо. Єдина різниця, що діаспоряни не завжди можуть працювати за методами, які пропонує посольство. Більшисть українських інтелектуальних представників тут стоїть в зовсім іншій ментальній площині. Тому посольський культурно-інформаційний центр шукає собі подібних для виконання первної культурної програми, яку б такий центр мав відбивати і виправдати своє існування. Як правило, такі теж є. Я вважаю, що це найбільша помилка влаштовувати такі центри при посольствах і консульських установах. Це почкування старих провінційних способів організації події і роботи за кордоном. Саме це зараз і відбувається, зокрема, в Берліні. Посольство володіє інформаційно-культурним центром, а українці діаспори відпрацьовують по-волонтерськи-патріотично-настальгічно його програму. Найкраще, коли українці ще й фінансування знайдуть на це від німців. Тоді їх посольство обов”язково підтримає (підмажеться), запишe “за підтримки посольства України в Німеччині” і вся робота такої агенції на папері в повному порядку. Моя ж ідея така, що Україна має мати незалежні від МЗС центри або від МЗС, але на незалежній основі, щоб там могли працювати люди, які роблять справу не тільки за гроші, але й трохи з душею. Але поки МЗС матиме контроль над такими центрами, толку не буде. Або ж коли б МЗС докорінно обновився…але коли це буде? Може коли підуть на пенсію всі старі кадри?
Тож треба самим знаходити спонсорів на такі заклади і робити їз з Україною, але зі знанням закордонної ситуації. Спонсори, відозвіться! В нас є купа гарних людей, перекдачів, менеджерів, організаторів, омитих європейським духом, які б підняли імідж України на гідний рівень. Відозвіться, поки нам тут остаточно не підрізали крила!