Хохлізм як перехідний етап від совєтского чєловєка до Українця

Джерело: http://h.ua

Ярослав Макітра

Політичний аналітик

Хохол – це українець, який щойно виліз із лайна, але замість дорогих парфумів любові до Батьківщини використовує дешевий одеколон псевдопатріотизму

Питає внук діда: – Дідусю, а хто такі росіяни і москалі?

Дідусь: – Росіяни, внучку, це такі люди, що живуть в Росії. А москалі – це росіяни, що живуть в Україні!

Внук: – А хто такі євреї і жиди?

Дідусь: – Євреї – це такі люди, що живуть в Ізраїлі, а жиди – це євреї, що живуть в Україні.

Внук: – Хто ж такі українці?

Дідусь: – Це такі люди, що живуть в Канаді і Америці.

Внук: – А хто ж тоді ми із тобою?

Дідусь: – А ми хохли, які перешкоджають москалям і жидам будувати самостійну соборну Україну!

Саме із такого давнього народного анекдоту вирішив розпочати «своє життя» на сайті «Наш Век». Сподіваюсь, що керівники проекту, з якими я маю честь дружити – Олександр Балобан та Дмитро Колісніченко не звинуватять мене в антисемітизмі чи «печерному» націоналізмі, і не залишать без вільної платформи на цьому Інтернет-ресурсі. Коли так, то із радістю викладатиму своє бачення, думки про сьогодення і надалі. Ну що ж, досить жартів – перейдемо до речей серйозних…

Згаданим анекдотом про москалів, жидів і хохлів жодним чином не бажав образити чиїсь національні почуття. Це лише ілюстрація до наболілої проблеми. Мова йде про хохлізм, хворобу, яка не дає нам, жителям України, «вичавити» із себе раба-малороса. Вразила ця недуга країну по всій її території. Від донецьких степів до Карпатських гір. Зараз можна спостерігати характерні симптоми захворювання.

Минуло чотири роки із часу другої хвилі української мирної революції, а ми і досі «варимося у власному соку». Із початку 90-х і до сих пір держава Україна, так і не змогла чітко визначити національну ідеологію, куди і як ми рухаємося. Звісно ж провідником таких ідей мав би виступити голова держави, як людина котрій народ довірив цю місію. Проте наш «місіонер» загубився на шляху і розтратив довіру суспільства. Він то і робить, що зі всіх сил намагається стати українцем, в душі будучи хохлом радянської закалки. Хочеться вірити, що переважна більшість народу України уже  викорінила із себе цю заразу, про те це не так легко і просто…

Вибачте за відвертість, але «хохол» – це українець, який щойно виліз із лайна, але замість дорогих парфумів любові до Батьківщини використовує дешевий одеколон псевдопатріотизму.

Про вуйка «в пеклі»

Для зрозумілості тематики спробую класифікувати хохлізм за регіональними ознаками. На Заході України для більшості жителів уже давно стало модним махати по потребі і без такої національним прапором, ненавидіти клятих москалів і «кічитися» псевдонаціоналізмом, прикриваючись іменем справжнього патріота Степана Бандери. Але це все лише ширма під якою ховаються справжні реалії «західного хохлізму». Знаєте, коли їдеш добитою «до ручки» бруківкою Львова, а із вікон лунає Вєрка Сєрдючка, розумієш – ось вона Україна наша рідна.

Рівень хабарництва і кумівства в Західній Україні, зокрема на Галичині просто зашкалює. Це і близько не рівняється із тим же Києвом. Для того, щоб влаштуватися на будь-яку мало-мальськи престижну роботу потрібно мати або хорошого вуйка у вищому світі (як кажуть на Заході «в пеклі»), або ж колекцію «фантиків» із зображення вуйка Бенджаміна Франкліна (Президент США, зображений на 100-доларовій купюрі). Звісно ж є винятки, але це лише винятки, що підтверджують правило. При тому суспільство настільки хворе, що батьки ладні працювати днями і ночами, щоб «засунути» улюблене чадо в ВУЗ і згодом на роботу. Це стало нормою, доцільність якої навіть не дискутується. Даючи і беручи хабарі, західняки кричать, що усім серцем і душею люблять неньку Україну.

Що стосується мовного питання. То тут суцільні парадокси. Називаючи усіх, хто розмовляє російською – москалями, самі при цьому за першої ж можливості (наприклад, виїхавши на заробітки на Лівий берег Дніпра) розмовляють російською із жахливим акцентом. А про польську взагалі говорити годі. Тільки десь в західне містечко приїде поляк, до нього відразу ж практично усі намагаються говорити польською. При тому розмовляючи нею, так само, як і російською. Цікаво, що самі гості із ближнього ЄС чудово розуміють українську… Підкреслюю, що хохлізм передбачає розмову нерідною мовою на своїй землі із тими, хто чудово розуміє українську.

Особливої уваги заслуговують «патріоти-заробітчани». Вони виїхавши на далеку чужину, часто покинувши малих діточок, і фактично розваливши сім’ї вдягають на свята вишиванки і йдуть у храми Рима, Венеції, Мадрида, Лісабона, Торонто, Чикаго… Це вони називають великим проявом українського патріотизму. А приїжджаючи на Батьківщину в коротку відпустку, не рідко навмисно говорять із західним акцентом і хають Україну. Ой, як тут «У ВАС» погано, а ось «У НАС» в Італії… Після чого, часто маючи вищу освіту, відправляються назад мити посуд і доглядати за немічними стариками. На квартири, елементарний рівень життя і хабарі для потреб свого чада вони уже давно заробили (саме так виправдовували свій виїзд із України вперше). Про те знову відправляються за кордон, щоб повернутись «на пантах». Відповідь на питання чому, знайдете у визначенні «хохлізму».

Жодним чином не збирався образити, тих земляків, котрі справді були вимушені виїхати на заробітки за кордон і не корчать із себе патріотів. Вони при першій кращій можливості повертаються додому, до сімей і намагаються забути важкі часи заробітчанства. Потрібно чітко розуміти, що заробітчанство – це крайність, а не престижність. Знаю не мало молодих людей, котрі «зціпивши зуби» і зібравши волю в кулак, зробили самі себе в Україні. Але, як це не прикро, тих, хто виїхав за кордон нічого не намагаючись зробити на рідній землі, більше.

Мислення за кремлівськими «темниками»

Перейдемо до центральної України. Крім певного набору «західних» особливостей, тут чи не найголовнішою ознакою хохлізму є суржик. При цьому носії цього діалекту щиро називають себе укрАїнцями. А пісні Вєрки Сєрдючки головні хіти на усіх застіллях.

Є речі і куди парадоксальніші. Так, надягаючи вишиванки, такі українці ідуть по вулиці Косіора повз пам’ятники Леніна у храм на поминальну службу за жертвами  Голодомору 1932-33 рр і інших репресивних дій радянської “машини смерті”. І їх, таке враження, мало турбує, що саме ці та інші «визначні» діячі є апологетами совєтського комунізму і прилучились до катувань наших предків.

На Півдні і Сході країни ситуація взагалі унікальна. Жителі цього регіону в переважній більшості називають себе українцями. В той же час націоналізм у них до сих пір асоціюється із нацизмом, а вивчення державної мови – із українізацією. Про українську культури взагалі годі говорити. На фоні проковтування дешевої російської пропаганди і пісні Вєркі Сєрдючки виглядають острівком українства.

Подекуди навіть існують такі екзотичні стереотипи, як те, що, мовляв по Львову досі ходять злі бандерівці і б’ють усіх, хто розмовляє російською. При тому самі носії стереотипів часто на Галичині ніколи і не бували і не в змозі навести конкретних прикладів тверджень, яким сліпо вірять. Вшановування ворогів України, таких як російська імператриця Катерина ІІ, і встановлення пам’ятників жертвам воїнів УПА багатьма сприймається, як нормальний процес. А союз із Росією – є, начебто, тим шляхом, який потрібен Україні. І все це подається певними політичними діячами і громадськими лідерами, як вияв справжнього патріотизму. Насправді ж це банальне підігрівання хохлів старшому брату – Росії.

О так ми їздимо по жахливих дорогах, живемо в містах-пережитках комунізму,  не володіємо державною мовою і бачимо себе в Україні, а не Україну в собі. Змінювати ми готові усе навколо, тільки не чіпаючи себе коханих. Звісно ж так просто видавити із себе  хохла дуже не просто. Ми ще до кінця не розібралися із «совєтскім чєловєком». Хохлізм може бути саме тим перехідним етапом на шляху до справжньої України.

«Де твоя позиція, на якій ти стороні, ти малоросійський політик, ти хохол чи ти політик, який може формувати національні пріоритети й реалізовувати?». Так красномовно Президент Віктор Ющенко охарактеризував дії своїх політичних опонентів у одному із інтерв’ю. Насправді питання, поставлене Гарантом, на сьогодні дуже актуальне. Проте відповідь на нього мав би дати, перш за все, сам лідер Майдану. І цей іспит він, навряд чи, пройшов би успішно.

Сам балакає на суржику, а діточки англійською

Звісно ж Ющенко, хоч і хворий політичним нарсицизмом, але це кращий варіант ніж Президент Віктор Янукович. При президентстві лідера ПР усю країну швиденько б перерахували не на малоросів, хохлів і «маленьких українців», а на вірних «шестірок», «правильних пацанів» і «козлів, що перешкоджають жити». Але, оскільки лідером народу назвався Ющенко, то ж і відповідати за увесь теперішній хаос доведеться, перш за все, йому.

Знаєте, скільки не говори халва – у роті солодко не стане. Так і у випадку із Ющенком. Скільки б він не називав себе щирим українцем, але від своєї хохляцької сутності із радянською начинкою позбавитися йому ой як не просто. Президент просто завалив на свої плечі непосильну ношу.

Спробуємо детально пройтись по ініціативах Ющенка (як на мене, вірних по суті і не правильних по формі реалізації). Так яку ж націю зібрався формувати Віктор Андрійович, який себе уявив великим державотворцем?

Ющенко із родиною любить публічно ходити у вишиваних сорочках і говорити «суржиком» про рідну солов’їну мову. В той же час улюблені діточки Президента ходять у престижну школу на Печерську, де викладання ведеться виключно англійською мовою! Ось така вона правда мовного патріотизму.

Президент багато говорить про підтримку української культури, а з екранів не сходить дешева попса, до того ж, як правило, іноземного походження. Вважаєте, що тут не має вини Президента. Еге ж…. А різноманітні «поющіє труси» на корпоративах в Секретаріаті Президента (див. сюжет на Українській Правді із святкування 8 березня). Це і є висока культура? Коли б Ющенко справді негативно відносився до цієї низькопробної дешевої попси, то такі горе-співаки ніколи б не підзаробляли на Банковій.

Горе-миротворець

Здавалося б така благородна тема, як вшанування жертв Голодомору 1932-33 рр., але і тут Ющенко примудрився займатися самолюбуванням. Таке враження, що безкінечні пам’ятники і хрести тільки і відкриваються для того, щоб Гарант міг їздити і «плакатися в сорочку за неньку Україну». Для чого витрачати мільярди гривень із держбюджету у не простий для країни час на побудову жалобних меморіалів? Хіба ж не достатньо було збудувати один пам’ятник (за гроші улюблених олігархів) і від щирого серця, без лишнього пафосу, пом’янути жертв геноциду? Так ні! Гроші олігархів осідають в надійніших кишенях – у фондах Катерини і Віталіни Ющенків, рух коштів в яких проконтролювати суспільству просто неможливо.

Та й взагалі маніакальне нав’язування великому народу жалобних дат – не робить нам честі. В українській історії достатньо величних сторінок. Але Президент чомусь намагається усіх переконати, які ми нещасні, недокатовані і недомордовані. Натомість потуги Віктора Андрійовича віднайти великі перемоги породжують ще більше конфліктів. Взяти хоча б ініціативу по виправленню такої історичної несправедливість, як відсутність належного державного визнання УПА. Президент намагається примирити воїнів-повстанців із вояками радянської армії і прирівняти їх у статусі. Справді, герої і ті, і інші, хто щиро захищав рідну землю. Але ті, хто бажав уже давно примирились, а прирівнювати у статусі тих, хто воював один проти одного, просто безглуздо. Достатньо було б надати воїнам УПА окремий статус (скажімо, борців за незалежність України) і вичерпати всі питання. Але Ющенко надає перевагу жонглюванню пам’яттю ветеранів, яким, тим часом, залишається все менше.

ПіСУАРНІ друзі і безглузді компліменти

Полюбляє наш Гарант «воювати» із східним сусідом. Справді та безцеремонність, яку собі дозволяє російське керівництво по відношенню до України, заслуговує на адекватну відповідь. Підкреслюю – адекватну. Натомість Ющенко називає ворогами народу усіх, хто намагається домовитися із Москвою щодо газу, а сам тишком нишком завів на український ринок «РосУкрЕнерго». Саме його «любі друзі» реалізувати посередницькі схеми на початку 2006 року. Як бачимо, російські гроші Президенту не пахнуть. Хто ж на них зазіхне – ворог держави.

То ж слова лідера російських комуністів Геннадія Зюганова про те, що «Ющенко в данном случае хуже, чем прислужник фашистов Бандера и предатель Мазепа» явно натягнутий комплімент. Коли б державою керувала така сильна і небезпечна для ворогів України особистість, то її рейтинг в країні не дорівнював би 3-4% (саме стільки наших співгромадян довіряють Ющенку).

Не хочу надто глибоко занурюватися в українські внутрішньополітичні баталії, у нас там і ще той бомонд. Лише відзначу, що і тут Ющенко продемонстрував «геніальний» менеджмент, позбувшись за неповних три роки практично усіх соратників, заливши за бортом навіть кумів. Натомість окружив себе людьми на кшталт Раїси Богатирьової, яка, не шкодуючи голосу, у 2004 році закликала до створення ПіСУАРу (Південно-східної Української Автономної Республіки). Дослужилися до президентських нагород і такі видатні діячі «помаранчевої» революції, як Михайло Потебенько, Сергій Ківалов та Борис Колесников.

Для себе улюбленого

Прикладів парадоксальної діяльності Президента Ющенка безліч. Проте ще задовго до історичних подій кінця 2004 року було помітно, що лідер «не дотягує».Не хочу виступати моралістом, але мене особливо насторожував той факт, що людина, котра розійшлася із першою дружиною, вдруге одружилася і вчить усіх, як морально жити по-християнськи. Як нам мене, це просто блюзнірство.

Так мало того, нещодавно наш Гарант додумався викарбувати своє зображення на ювілейній монеті поряд із Всесвятішим Вселенським Патріархом Варфоломієм і подарувати цю монету церковнику. При цьому головним на монеті є саме Ющенко, а до нього «схилився» Патріарх.

Як бачимо, масштаби особистості нашого месії уже виходять не тільки за рамки нашої держави, але і світського життя. Як ви гадаєте після таких ноу-хау у світі можуть серйозно сприймати такого Президента? Тому наші провали на міжнародній арені зовсім не дивують.

Заручник комплексів

Питань до Ющенка накопилося багацько. Очевидно саме тому від недавнього часу на прес-конференціях в Секретаріаті Президента почали «фільтрувати» журналістські питання. На поставлені Ющенко довго і нудно відповідає так, що на наступні просто не вистачає часу. Гадаєте, Президент не проінформований про те, як організовуються його зустрічі із пресою, студентами (строго по спискам) і так далі? Тоді згадайте його «коректні» вислови в адресу журналіста УП Сергія Лещенка в 2005 році. Слова «морда» і «кіллер» говорять багато про що.

В лексиконі Президента є ще одне промовисте словосполучення – «маленький українець». Не знаю, хто автор цього терміну і хто вложив його в спічі Президента, але це просто злочин. Будувати велику націю під таким гаслом – абсурд. Взагалі-то, хто Вам, Вікторе Андрійовичу, дав право визначати, хто є великий, а хто є маленький українцем? Можна дізнатися критерії оцінювання? Коли Ви пасли гусей в Хоружівці чи працювали бухгалтером на Івано-Франківщині, ким Ви тоді були? І коли ж Ви стали «великим українцем», коли «маленькі українці», ризикуючи своєю кар’єру, здоров’ям та життям, занесли Вас на руках у владу?

Вважаю, що кожен українець великий і не достойний Ваших принизливих епітетів. Розумію, що природа цих слів, мабуть, походить із комплексу меншовартості. Великі люди роблять справу, а слабкі шукають винуватців своїх невдач і принижують інших. Але, назвавши усіх маленькими, більшими Ви не станете!

Проте ми всі, хто стояв на Майдані, повинні визнати, що поневолі допомогли прогресуванню комплексів у «народного кандидата» (щоб зберегти здоровий глузд при такій неймовірній підтримці потрібно бути дуже сильною людиною).

Тепер доводиться констатувати, що Леоніда Кучми був «совєцкім чєловєком», а Віктор Ющенко всього лишень людина, що характеризує епоху холізму. Проте і цього могло б не бути, коли б ми обрали Президентом «дворазово не засудженого проффесора» Януковича. Тепер же ми маємо шанс пройти через хохлізм, зробити вірні висновки про усю нашу політичну еліту і збудувати справжню могутню Україну.