“Ukrainale” в противагу “Berlinale”?

“Фильм “Путеводитель” уехал из Берлина без призов”,

але повернувся знову. Низькопробність циркулює однаковою мірою Європою, як і доброякісність. Змішувати одне з одним проте не варто. Якщо неякісну китайську продукцію ще можна забанити, чим займаються численні служби в Німеччині, то з українським кіно- ширпотребом і його розпізнаванням тут важче. Та і пропонують його самі “українці”. Німці поки придивляються.

Від фільму Шапіро “Дороговказ”, якого автору цих слів довелося побачити на “Берлінале” в 2005 році, берлінці відплювувались дуже довго. Їм і власної чорнухи вистачає.

Тоді я йшла на фільм про славне місто Київ, за яким стискалося серце по довгих роках міграції з України і яке не відпускає досі. Вела на нього і всіх своїх знайомих німців. А вхопила облизня, бо показали перевертня.

Після фільму в залі повисло непорозуміння. Моя німецька подруга, що є затятим фаном “Берлінале”, поскаржилась на головний біль після перегляду фільму. Мабуть, тривале коливання камери в режимі похідної зйомки, що на екрані створювало ефект повного хаосу і непрофесійності,  далося взнаки. Я ж зрозуміла, що знаю зовсім інший Київ, який мабуть ніколи не відкривався автору фільму.

Так, люди часто в одному місті ходять різними стежками відповідно до стану духовного і ментального. Кожен шукає і знаходить своє. “Кожному своє”, але не кожному конче потрібно показувати  “своє”. Це можна сказати не тільки по відношенню до автора фільму “Путеводитель” -”Дороговказ” Олександра Шапіро, але і до реаніматорів його в Берліні: групи російськомовних “українців”, що видали “своє” бачення України для Берліну в претендуючому на бред фестивалі “Українале” (http://www.ukrainale.de).

Якщо з Олександром Щапіро все стало зрозумілим після його висловлювання в одному з інтерв’ю: “Я себя хорошо ощущаю на Украине. Потому что дошел до того результата, когда не я прошу, а мне уже начинают предлагать деньги на проекты.”

Можна лиш риторично запитати, чи так само добре почуваються організатори українале в Берліні? Україномовних українців Берліна  вони старанно оминули і на украініале не запрошували. Імена учасників і сфера їх інтересів  говорять самі за себе.

Події украініале, на щастя, проходитимуть у  період канікул і відпусток (друга половина липня 2009). Сподіваюсь, для німців це пройде непомітно.

Ірина Сердюк, ідейний натхненник і співавтор іншого “путєводітєля” Культуршок Украіне (KulturSchock Ukraine) на украініале  в Берліні “презентуватиме” свій про-рос-погляд на Україну, “свою” і (не)-потворну ( хотілося вплести стандартне “неповторну”, але не вплітається). Власне саме так, як “шоковано” і по-аматорськи вона виклала “свою” розбиту Україну в своєму одноіменному шок-”путєводітелі”, саме так скомпонована програма украінале. Я не можу це назвати інакше як “Шо попало”, бо першою репрезентативною українською музичною групою було запропоновано берлінське тріо “Шо”. Ну “шо” поробиш?

Та радує одне, що українська ідея, єдина і неповторна, чиста від домі-шок, все ж дійсно є. Є і інший Київ. Є і інший Берлін. І інші українці. Нажаль, не всім все це відкрилося досі. Чи то ранкові “РОСИ” в Україні занадто пізно висихають. Ну просто глобальні каверзи клімату і кліматичних умов! І в Києві, і в Берліні. Запасайтесь терпіння. З наслідками “погоди” доведеться воювати ще довго.

ред.

Я свідомо зробила “чорний” піар українале, щоб запобігти “чорному” піару Україні в Берліні.  Нашу Хату скраю інформацією про українале старанно обійшли. Ну не “шо-к-аємо” ми.