Володимир Яремчук: жодна Зустріч в моєму житті не відбулися випадково

- Гадаю, читачам “RIA плюс” буде цікаво дізнатися про ясновидця Володимира Яремчука. Нещодавно він фактично повернув з того світу мого тестя. Хоча скептиків вистачає, та я переконаний, що здібності пана Яремчука особливо зацікавить людей, які мають власний бізнес. Вадим Касіаді, м. Тернопіль

Приємним і контактним, попри свою завантаженість, виявився чоловік, про якого розповів читач “RIA плюс”. Зараз Володимир Яремчук проживає у Німеччині, проте відстань не стала перешкодою у налагодженні спілкування.

- Описати те, що ви робите, аби допомогти бізнесменам, – непросто. Можливо, легше навести якийсь типовий приклад?

- Наголошую, те, що я роблю — це не моя особиста заслуга. Я переконаний, що саме Вища Сила наділила мене незвичайним Даром і цим обумовила, що я маю робити впродовж життя. Скажімо, нещодавно з Бельгії звернулися до мене з приводу доцільності будівництва фабрики із обробки шкіри в Австралії. Аналіз ринку, проведений маркетинговою компанією, показав, що розгорнути виробництво в Австралії – рентабельно. Я ж відрадив людей це робити. Подальший розвиток подій підтвердив мою правоту. Врешті підприємці зберегли близько 22 млн євро. Ця сума – достатньо вагомі гроші, щоб їх втрачати, навіть при сприятливих прогнозах маркетологів.

- За порадою до вас звертаються різні люди. Скільки у процентному відношенні просять розв’язати проблеми саме в бізнесі?

- Близько 85% клієнтів шукають вирішення проблем, пов’язаних із бізнесом. В усьому світі ця сфера є доволі ризикованою, тож людям потрібні поради.

- Серед підприємців, які до вас звертаються, більше представників великого бізнесу чи малого? Чи, скажімо, переважають ті, хто займається торговими операціями або виробництвом?

ФЕНОМЕН ЦІЛИТЕЛЬСТВА В УКРАЇНІ

О. Карагодіна (НаУКМА, Київ)
ФЕНОМЕН ЦІЛИТЕЛЬСТВА
В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ 90-х РОКІВ:
ДЕЯКІ СОЦІОКУЛЬТУРНІ, ПСИХОЛОГІЧНІ
ТА ПСИХОПАТОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ
Глобальні політичні та економічні проце-
си, що відбуваються в країнах колишнього СРСР протягом останнього деся-
тиріччя, спричинили значні зміни у сфері суспільного життя, які спостеріга-
ються як на рівні індивідуальної, так і суспільної свідомості. Унікальність
явищ духовного життя суспільства в останні роки обумовлена не тільки на-
слідками руйнування тоталітарного режиму, порушенням домінуючої комуніс-
тичної ідеології, а, можливо, й ситуацією суспільної нестабільності, яка є
характерною для періоду “на межі століть”. Змінам масової свідомості в нашій
країні на початку 90-х років притаманні підвищення рівня тривоги, знижен-
ня рівня психологічного комфорту та індексу життєвої задоволеності (Голо-
ваха Є.І., Паніна Н.В., 1994), зростання містичних настроїв і значне поши-
рення паранаукової міфотворчості (Щедрін А.Т., 1991), пожвавлення інтере-
су до традиційних релігій, виникнення багатьох нових релігійних течій і сект
(Филипович Л.О., 1994). Підвищення агресивності призводить до збільшення
кількості осіб з соціопатіями (девіантною та криміногенною поведінкою), що,
на думку Є.І.Головахи і Н.В.Паніної, є відображенням таких суспільних про-
цесів, які руйнують саме об’єкт адаптації — суспільні норми і вимоги, внаслі-
док чого люди втрачають звичайні орієнтири свідомості та мотиви поведінки.
Знеціненню моральних регуляторів поведінки сприяє також бурхливий Феномен цілительства в Україні

” А для нас вона і хліб, і сіль, і пам’ять, і джерело життя”

Українська пісня у світовому просторі

В.П.Коротя-Ковальська

До української пісні протягом багатьох століть серед народів світу завжди проявлявся великий інтерес. Так, перші записи українських пісень з’явилися ще в XVI ст. у східній Словаччині у граматці чеського вченого Яна Богослова. В період XVII – XVIII ст. і до наших днів спостерігається великий вплив української культури на російську і навпаки. Протягом XVIII ст. не один чужинець описує події нашої історії: німець Гендель видав “Історію українських козаків”, німецький письменник Гердер (1744 – 1803) обґрунтовуючи наукове значення і місце народної творчості в історії та культурі народів світу, висловив своє захоплення талановитістю українського народу в царині поезії і музики. Цей визначний діяч світової культури був впевнений, що, рано чи пізно, творчість України та її народ посядуть почесне місце у колі народів світу.

До українських мелодій звертаються відомі німецькі композитори, зокрема Йоган Бах (1665 – 1750). Українські пісенні елементи загалом виділено у більш як десяти його творах, зокрема, в одній із дванадцяти малих прелюдій Бах опрацював мелодію народної, популярної в Європі, пісні “Та не жур мене, моя мати”.

Одним із найцікавіших моментів у історії взаємин із німецькою професійною музикою було звернення композитора Людвіга Ван Бетховена до джерел української пісні у першій половині XIX с. З творчістю Бетховена навіки ввійшли в європейську музичну культуру і стали надбанням усього людства такі лісні, як “Ой на дворі метелиця”, “Од Києва до Лубен”, “Одна гора високая”, “Їхав козак за Дунай”. Пишучи свою оперу “Викрадення із Сералю”, великий французький композитор А.Моцарт скористався українськими пісенними мелодіями, а також увів їх у дванадцяту фортепіанну сонату.

З іншого боку, відомо також, що у Київській академії, заснованій Петром Могилою, студентський хор та оркестр виконували твори таких відомих італійських композиторів, як Палєстріна {XVI ст.) та Скарлатті (кінець XVII ст.), у маєтку останнього гетьмана Кирила Розумовського ставились італійські опери, виконувалися симфонії німецьких композиторів

Наявність медичної страховки в Німеччині настільки ж важлива, як і наявність візи у вашому паспорті

У Німеччині інститут страхування в дійсності працює на відміну від України, де страховий поліс відіграє роль чисто номінальну й одержати якісну медичну допомогу без додаткових фінансових уливань із його допомогою дуже важко.

У Німеччині ж, навпроти, страховка покриває більшу частину можливих витрат, принаймні, не доводиться самому платити за обстеження, купувати шприци й бинти, а часом і ліки (що досить часто зустрічається в українських стаціонарах). Тут можна ходити до зубного лікаря без побоювання, що вся зарплата піде на лікування зубів. Однак, хоча страхова компанія й несе основну частину витрат, дещо іноді  треба оплачувати самому.

Обов`язковим є внесок, який треба робити щокварталу. Це так званий “Praxisgebuhr”. Він становить усього 10 євро, і заплатити його можна в будь-якій клініці (Praxis). А якщо ви захочете піти в іншу клініку, просто покажете квитанцію про сплату цього внеску і вас лікуватимуть далі.

Важливе зауваження: оскільки в стоматологів власна асоціація, то необхідно платити окремий щоквартальний внесок в 10 євро. Картина складається райдужна, але є одне ‘але’ – страховка коштує грошей, втім, як і все в нашому світі. На страхування щомісяця йде певний відсоток від вашої зарплати. Він небагато коливається залежно від страхової компанії (Krankenkasse), але приблизно однаковий – у районі 12-14%. Хоча й існує закон, відповідно до якого абсолютно всі страхові компанії зобов`язані надавати практично однакові послуги. На практиці все дуже відрізняється, так що не варто кидатися на дуже дешеві пропозиції, щоб уникнути можливих непорозумінь і розчарувань. Дуже якісний сервіс надає Technische Krankenkasse, до речі, наскільки я пам`ятаю, тільки в них на сайті є інформація англійською мовою, де можна навіть оформити заявку на видачу поліса. Інформацію з основних страховиків і їхніх тарифів можна знайти на сайті http://www.krankenkasseninfo.de/ (на жаль, тільки німецькою мовою).

І ще один приємний момент – страховка поширюється також на дружину (дружина) і дітей застрахованої особи, якщо вони не мають доходу або ж якщо їхній дохід незначний. Для одержання страхового поліса треба при влаштуванні на вказати, у яку Krankenkasse ви хочете вступити. Якщо ви ще вчитеся, то страховка, звичайно, теж необхідна. Найбільш якісним і прийнятним рішенням, за словами знайомих студентів,  є AOK (близько 50 євро на місяць, спеціальна студентська сторінка на порталі AOK).

Медичне страхування у Німеччині

У Німеччині діє бюджетно-страхова (бісмарковська концепція), що фінансується за рахунок цільових внесків підприємців, трудящих громадян і субсидій держави (системи соціального страхування). Медичні послуги оплачуються за рахунок внесків в фонд охорони здоров’я. Найпростішим є внесок, що вноситься наймачем і працівником. Внески залежать від платоспроможності, а доступ до послуг залежить від потреби. Медичний фонд (або фонди), як правило, незалежний від держави, але діє в рамках законодавства. При соціальному страхуванні гарантується право на точно обумовлені види послуг і встановлюються такі частки внесків і на такому рівні, які дають гарантію використання такого права. Фінансування з позабюджетних фондів медичного страхування переважає в Німеччині (78%).

Більше 100 років в Німеччині удосконалюється система соціального страхування, що включає в себе і обов’язкове медичне страхування. Німецька система вплинула великим чином на розвиток обов’язкового соціального страхування в розвинених країнах. Передусім це відноситься до страхування на випадок хвороби. У Німеччині такий вигляд страхування існує з 1883 р., страхування від нещасних випадків – з 1884 р., пенсійне страхування, включаючи інвалідність з 1889 р. Цікавий досвід реформування системи соціального страхування в Східній Німеччині. З 1991 р. лікарняні каси східних земель почали свою діяльність відповідно до соціального законодавства ФРН і в Договорі про об’єднання двох Германії був визначений єдиний страховий внесок 12,8% від прибутку застрахованих. Але потім лікарняним касам було надане право самостійно встановлювати розмір страхового внеску.
Система соціального страхування Східної Німеччини, як і інших соціалістичних країн, що являла собою державну монополію, швидко трансформувалася в соціальне страхування, яке базується на принципах соціально орієнтованої ринкової економіки [Юркін Г., 2000].
Система медичного страхування Німеччини вирішує свої завдання досить автономно і незалежно від державного бюджету. Фінансування охорони здоров’я забезпечується на 60% внесками у фонди медичного страхування, на 10% – коштами приватного страхування, на 15% – державними коштами за рахунок оподаткування і на 15% – особистими коштами громадян.

У системі медичного страхування, що фінансується солідарно, величина внесків відповідає мірі спроможності застрахованих (розміру їх прибутків), а послуги надаються відповідно до стану здоров’я незалежно від розмірів особистих внесків кожної людини. Така методика визначення розміру внесків забезпечує солідарне вирівнювання, в якому здорові несуть витрати за хворих, молоді – за старих, самотні – за сім’ї, а добре забезпечені – за незаможних.

З онкологом О.О.НАУМЦЕМ про рак шлунку

Раїса ЖИТИНСЬКА

Рак шлунку є однією з найпоширеніших форм злоякісних новоутворень у світі. Регіони з високими показниками захворюваності населення розташовані практично на всіх континентах. На жаль, це захворювання продовжує займати одне з перших місць у більшості країн світу. В Україні за останнє десятиріччя рак шлунка в структурі онкозахворювань перемістився з першого на друге місце у чоловіків і на третє місце — у жінок. Чоловіки хворіють майже у два рази частіше, ніж жінки.
Ми зустрілися з районним онкологом О.О.НАУМЦЕМ, щоб дізнатися більше про цю хворобу.

— Олександре Олександровичу, які основні фактори виникнення раку?
— Для виникнення раку є дуже багато причин. Що таке рак? Це реакція нашої рідної клітини на хронічне ушкодження. Це її боротьба за виживання. Але за рахунок інших клітин. Вона починає працювати за іншою програмою, уже не підпорядковується впливові організму і це призводить до його знищення. На виникнення цього процесу впливають хімічні продукти, зокрема, канцерогени і біологічні процеси. Також на виникнення раку можуть впливати віруси.
Рак шлунка, як і інші захворювання, розвивається за певними закономірностями. Єдиної причини, що викликає це захворювання, не встановлено. Велике значення має ряд чинників, насамперед, характер харчування. Відомі канцерогени (поліциклічні вуглеводи, нітросполуки) утворюються або потрапляють до їжі при консервації продуктів солінням або коптінням, при термічній обробці жирів, при обробці високою температурою під тиском. Сприяє захворюваності спадкова схильність, спосіб життя і екологія довкілля, зловживання алкоголем. Найбільш часто уражаються люди старше 40-45 років, хоча нерідко рак шлунка виникає в осіб віком 30-35 років і навіть у більш молодих.
— Як протікає розвиток захворювання?
— Клінічні симптоми рака шлунка на початкових стадіях захворювання невизначені. Не лише хворі, але й лікарі нерідко розцінюють їх як прояв гастриту.

Життя, що пробилося крізь жорстокість

Ольга Самборська, 19.04. 2009

19 квітня 2009 року в місті Равенсбрюк (Німеччина) відбувся мітинг вшанування пам’яті жінок  і дітей, що по-звірячому були замордовані у концтаборі для асоціальних і жінок зі східної Європи. Тут жінки з України, Росії, Белорусії, Польщі, Чехії, Словаччини, Франції, Східної Німеччини та інших країн примусово працювали на текстильну індустрію нациської Німеччини. Виконавцем замовлень на фронт була фірма Сіменс (Siemens).  Концтабір діяв неподалік Равенсбрюку. Від жителів міста його розділяло озеро.

Озеро називають Шведтзее (Schwedtsee). Воно відзеркалює у прозорій воді шпилі місцевої церкви, будинки, де зараз живе післявоєнне покоління.

Між містом і табором – пустка у відстань озера. За словами свідків, ця пустка була не лише фізичною. Так це було за часів війни, так залишилось і сьогодні. Елізабет Кунеш (Elisabeth Kunesch), колишня в’язень концтабору, розповіла про будівництво на озері Шведтзе  туристичної гавані для електричних човнів та інших розваг. Їй важко уявити, що на місті мук і катувань буде розважальна програма для місцевих. Колишні в’язні Равенсбрюку виступають за те, щоб озеро залишалось недоторканим без розважальних заходів.

А поки  душі спалених в концтабірному крематорії, чий попіл було розсипано над озерною гладиною, очистили його до неземної прозорості і чистоти. Але чи до душевної прозорості і чистоти тих, хто залишився жити?

А може це сльози тих, що скапують і досі від відчаю і безсилля, несправедливості і зневаги до життя, скапують і досі до озера, не даючи йому помутніти?

Табір в Равенсбрюці було організовано спеціально для жінок, щоб показати “назовні”, що до них ставляться по-особливому як до жінок на відміну від загальних таборів з чоловіками-працівниками. Насправді це був лиш дешевий трюк. До жінок ставились так само, як і до в’язнів інших таборів, а подекуди навіть гірше.

Тільки каміння на березі озера німотою своєю підтвердить те, що занімило сказати свого часу гестапівцям і користувачам праці  найманих жінок -примусових робітниць з Східної Європи. А кришталево-чиста озерна вода підтвердить, що своїми безневинними душами, що насильно були розлучені з тілом, спаленим до праху і змішаним з озерним мулом, вони навічно очистили це місте від зла. Вони заплатили занадто високу ціну, щоб блюзнірство розчинене на користі, мало шанси на існування.

Якби не багатометровий пам’ятник знесиленим жінкам над озером серед мальовничих  берегів, які направила свій на віки застиглий погляд до міста Равенсбрюк,

то мало хто міг би уявити це місце катівнею. Контраст між гармонією природи і затаєною скорботою примушує відчувати потребу реваншу над смертю, злом, малодушністю, що віддалені від нас в віковому просторі всього лиш у 70 років. А може це так здається, що лиш віддалені? Ці жінки закам’яніли в камені, щоб дивитись нам у вічі сьогодні і ставити одне і теж питання: чи подолане зло?

В  64 річницю звільнення табору від фашистів-експерементаторів над людськими долями сюди приїхали колишні в’язні концтабору, близькі і рідні замордованих, офіційні особи від міста Берлін-Брандербург, представники дипломатичних установ, щоб віддати шану і покласти квіти до пам’ятника жертвам.

Нажаль, організатори днів звільнення Mahn- und Gedenkstätte Ravensbrück виявилися не досить чутливими до національних календарних святкувань потенційних учасників події, які цього року співпадали з святкування Пасхи віруючими східного християнського обряду. Минулого року подібна ситуація спіткала єврейських учасників, коли на дні звільненя Равенсбрюку припали єврейські релігійні свята. Єврейської делегації присутньої в 2008 році не було. В цьому році ситуація повторилася з українцями. Багато українських жінок і тих, хто кожного року бере участь у почестях, приїхати не змогли. З українських жінок, хто пережив Равенсбрюк, була присутньою лише Марія Іллінічна Фролова, 86-літня голова українського комітету жінок-в’язнів Равенсбрюку.

Марія Іллінічна проживає  в місті Сімферополі в Україні. Повна енергії, вона проводить величезку виховну роботу з молодим поколінням Криму, доносячи правду про трагедію війни, примусову працю на території Німеччини.

Від офіційних організацій на мітингу були присутні представники посольства України в Німеччині і Обєднання Українських Жінок в Німеччині (ОУЖН). Завдяки цьому червоно-біло-зелена палетта квітів біля пам’ятника над озером розчинилась жовто-блакитними кольорами.

Невідомо, чи існує міра сповна віддати шану тим, хто потрапив в скрежалі історії, кого вона зім’яла, знищила, так і залишивши своє панівне зверхнє -”історія”. Історія тоді, історія тепер. Важко знайти ту межу, де історія міняється і чи міняється взагалі. Якщо ж відбувається останнє, то ми є перманентними жертвами цієї священної історії, носителі її предписів і вказівок. Так мені думалось, коли я тримала вінок памяті жінкам-українкам від жінок-українок Німеччини. А змусила мене до цього сама ситуація. Покладати квіти виявилось нікому, тобто бодай якої позначки “Україна” я не знайшла. В той час коли колона делегацій з квітами рушила до стіни з надписами країн, звідки походженням були в’язні концтабору Равенсбрюк, я вирушила в нікуди. Логічно згідно вказівкам пані Історії треба було покласти квіти до Совєтуніон. Туди поклали вінок бєлоруси.

Непевність буття України між двома колоніальними системами ніби викреслює ії з історії як таку, однак не вкресливши її в жодну іншу історію. На моє звертання до директора музею Ілзи Ешенбах ()

з питанням про долю українського меморіального місця, вона запропонувала повішити меморіальну дошку на стіні з тильного боку огорожі території Равенсбрюку.

Подібний досвід з тотожністним увічненням мали і бєлоруси. Вони вже скористалися наданою можливістю і прибили на вказану стіну відповідну дошку.

Проте меморіальною цю стіну назвати важко, хоча зявилося там кілька інших пам’ятних дошок, зокрема від  Польщі і приватних осіб в пам’ять рідних. Стіна є абсолютно не проглядною і радче глухою. Мати таке місце пам’яті для тих, хто не вписався в стандартну історію, є чи не знущанням над ними. Та чи не вистачить вже тих знущань?

Важко інтерпретувати такий підхід до вирішення проблеми увіковічнення пам’яті жертв концтабору, адже насправді знаки памяті потрібні не померлим, а нам, живим, щоб такими залишатися. Жінки колишнього совєтського простору мають одну на всіх кімнату-музей. Бо це історія. “Так було, нічого змінити не можна,”- ніби повторила вже почуті мною слова директорки музею  навіть доктор Рамуна Сантіс, що займається історією Східної Європи в берлінському університеті. Вона розповіла, що подібну важку дискусію вони мали і з німкеннями Східної Німеччини, яких немало згинуло за стінами концентраційного табору. Тоді це питання так ніяк і не вирішилось.

Німці люблять вживати вислів “errienerung kultur”  і навіть хизуватись, як багато вони в цій поминальній культурі досягли. Спостерігається проте тенденція, що їх культура вшанування не завжди може співпадати з такою інших культур. Налякані дискурсом націонал-шовінізму, виконавці сьогоднішніх історичних проектів в Німеччині переводять свій досвід на інших суб’єктів історичного розвитку, не вдаючись до детатей тієї чи іншої ситуації. Про таке кажуть, хто обпалився раз, то і на воду буде дути. Але не можна мішати праведне з грішним і в кожному запиті на тотожністне вираження вбачати націоналістичний, тобто близький до нациського, зміст. Якщо з’явиться в музейному просторі місце жінкам-українкам, яких було мало не дві третини ув’язнених, то просто буде відновлена історичне справедливість. Україна має і пише свою історію так само, як і інші. І не треба її заганяти в ті чи інші відведені недалекоглядними виконавцями проекти. За цю історію треба стояти руками і ногами. А підтримка прийде нам навіть з того світу від тих, хто на цю історію заслужив.

Я довго дивилася на квіти, які кинули люди в озеро. Червоні голівки гвоздик і троянд попливли з водою. Була ніби звичайна картина квітів на воді. Але на мить я звернула увагу, що насправді квіти не пливли самі по собі, ніби піднесені водою. У воді квіти змінили положення своїх стебельків так, ніби їх хтось з іншого боку, з озерної глибини взяв у руки.

Кола на воді, що розходились від квітів, містичо справляли враження, що ніби хтось щойно пішов під воду, а не спочивав там довгі післявоєнні роки.  Озеро живе життями страченних. Воно дало їм ніби тимчасовий притулок на час, поки остання несправедливість не зникне з лиця землі.

Жінки з глибини озера ніби хочуть нам довести свою присутність з нами, свою живучість.

Історія, якою б жорстокою вона була, не може ділити людей на тих, хто був колись в якійсь імперії. Українки, жертви Равенсбрюку, живуть з нами сьогодні, в вільній Україні. Вони спілкуються з нами через озеро Шведщзее. Вони довели мені свою присутність сьогодні. Нам залишається довести свою.

Хитрий корчмар в Баварії повісив біля своєї корчми оголошення: «Завтра пиво безкоштовне».

Блаженніший Любомир:

Перша реколекційна наука

(Притча про Закхея)

Слава Ісусу Христу!

З Божою допомогою починаємо дні духовної обнови. Що ми хочемо протягом цих днів зробити? У людей є такий звичай: коли вони зберуться разом – чи то вдома за обідом, чи у знайомих, чи на роботі, чи, як буває у Львові, біля пам’ятника Шевченку, – то починають говорити, як виправити світ , як зробити його кращим. Ми ж поміркуємо протягом цього часу, як виправити самих себе. Отже, наше завдання – пізнати стан своєї душі, подумати про своє ставлення до Бога, до самих себе і до ближніх.

Сьогодні ми роздумуватимемо над подією, описаною у Святому Євангелії, над зустріччю Ісуса Христа з Закхеєм. Хто такий Закхей? Це митар, вживаючи сучасний термін – податковий урядовець.

Cкажу декілька слів про те, як у давні часи відбувалося збирання податків. Ісус Христос жив у Палестині, яка була під окупацією Римської імперії. Римляни не дбали про окупований народ, вони стежили тільки за тим, щоб окупована провінція сплачувала податки і щоб люди не виступали проти своїх окупантів. Для збирання податків римляни наймали добровольців, даючи їм таку обіцянку: «Тому, хто зголоситься, ми дамо мандат і військову охорону. Ви повинні зібрати встановлену суму грошей, що зберете більше приписаного – то ваше». Отже, митар мав стільки грошей, скільки міг витиснути з людей, награбу­ вати.

Ісус Христос розповідає, що Закхей був багатим чоловіком. Це означає, що він міг здерти з людей набагато більше, ніж було встановлено. Одне слово, він збагачувався, кривдячи інших людей . Митарі співпрацювали з римлянами, тому народ, хоч і ненавидів їх, не мав змоги проти них виступити . В очах народу митарі були публічними грішниками. Це означало, що порядна людина не приставала до їхнього товариства.

Хочу звернути особливу увагу на один момент у притчі про Закхея. Ісус Христос вирушає у свою останню подорож до Єрусалима, в якому закінчиться Його земне життя. В цьому поході простежується певна урочистість. Народ виходить на вулиці, щоб побачити Господа, якого супроводжують апостоли. Згадаймо ті дні, коли приїжджав Папа: скільки людей висипало на вулиці, що б його привітати . Так було й тоді.

Церква та виклики сучасної Європи

Блаженніший Митрополит Володимир

Свідомо утримуючись від політичної діяльності, УПЦ фактично не бере участі у суспільній дискусії щодо «цивілізаційного вибору», вважаючи, що Церква має виконувати свою спасенну місію за будь-яких історико-політичних умов. Водночас ми уважно стежимо за процесами євроінтеграції України, намагаючись адекватно відповідати на виклики нової культурної та суспільної ситуації.

З одного боку, євроінтеграція для нашої країни, що четвертий рік поспіль потерпає від політичної нестабільності, є очевидним благом. Складна дистрибуція влади між національними та наднаціональними інституціями, що є неодмінним наслідком вступу країни до Європейського Союзу, зменшує спокусливість влади як такої. Можливо, в ЄС рішення ухвалюються не так оперативно й ефективно, як би того хотілося, але вони є результатом складного компромісу та не залежать від волі однієї людини, якій властиво помилятися. Месіанську парадигму влади (що насправді часто виявляється лжемесіанством) заступає технократичний концепт. Влада десакралізується. Вона починає краще та ефективніше служити людям замість того, аби бути одержимою ідеями національної величі, які не мають нічого спільного з християнством.

З іншого боку, євроінтеграція містить і приносить із собою спокусу релятивізму. Її герої, її кумири вірять не в істину, а в компроміс. Засадничі цінності сучасної Європи – формальні. Схоже, що колиска християнської цивілізації шанує право бути (чи не бути) християнином більше за Христа. Сучасна Європа плекає святість свободи вибору. Та сама можливість вибору не може бути позитивною метою людського життя – лише його передумовою, не більше. Якщо ми запитаємо уявного середньостатистичного європейця про позитивні цінності, тобто зрештою для чого варто жити і за що варто помирати, він/вона, напевно, у відповідь промовчить. Можливо, це одне з покликань східноєвропейських народів – нагадувати зневіреній Західній Європі, що є цінності онтологічніші, глибші, принциповіші, аніж свобода вибору як така.

Коли святити паску? Запитай священника

На інтернет-сторінці Української Греко-католицької церкви є важлива функція

Запитуємо cвященика. При всій своїй занятості священник знаходить час відповісти на запитання людей. Прямий безпосередній контак з мирянами щодо їх проблем надає церкві перевагу над державними організація, зокрема дипломатичними представництвами закордоном. Посольство України в Берліні й його інтернет сторінкою досі такої функції не ввело. А шкода.

А поки це станеться, можна звертатися з проблемами до церкви (ред.):

В багатьох містах України пасхальний кошик святять в суботу після 16-ї години. Чому так і чи це вірно?

Справді, посвячення пасок та інших продуктів було запроваджено у Велику Суботу для зручності вірних, оскільки це складніше нести у великодній ранок до церкви ще й кошик з продуктами, та й ці страви поширюють в храмі не цілком відповідний для богослуження запах, також тоді подовжується і так довготривале богослуження (Надгробне, Воскресна Утрення з обходом та Божественна Літургія). Саме тому посвячення здійснюють в Велику Суботу, як правило, після святкової Літургії Василія Великого з Вечірнею, на якій вже співаються пісні про воскресіння та священнослужителі ( і храм) переоблачаються в світлі святкові ризи.

Але в такому випадку слід дещо змінити обряд посвячення: чин має починатися не як на Воскресній Утренні співом тропаря «Христос воскрес» з відповідними стихами, а Початком звичайним (як правило вже без «Царю Небесний») та продовжитись виголошенням відповідних молитов. Під час окроплення свяченою водою також не повинно співатись тропаря «Христос воскрес…», а співатись тропар Великої Суботи (він же – воскресний тропар другого гласу: «Коли зійшов Ти до смерті, Життя безсмертне..»).

В “бункері” для політичних в’язнів були також українки

Тисячі жінок-патріоток, учасниць визвольних змагань ОУН-УПА, стали жертвами страшного жіночого гітлерівського концтабору Равенсбрюк. І списки полонених постійно сьогодні поповнюються.

Територія концтабору, розташованого в Східній Німеччині, з 1945 по 1994 рр. була штаб-квартирою Червоної армії. А плац контабору слугував площею для військових вправ червоноармійців. У сімдесятих роках минулого сторіччя тут засновано Меморіальний музей, де кожній країні, що зазнала гітлерівських катувань, присвячена зала пам‘яті.

Дві зали займає історія країни, що ще досі названа “Радянський Союз”, в якій особливу увагу викликає величезна карта Союзу, до котрої пришпилено листи партизанок-комуністок.

Слід відмітити, що в тодішньому “бункері” для політичних в’язнів були також українки: Дарія Гнатківська-Лебідь – колишній в’язень польських тюрем; її засуджено в судовому процесі у справі вбивства міністра Пєрацького – з двохрічною дочкою Зоєю та двоюрідною сестрою Іванкою Григорців-Головатою. Після розвалу Берлінського муру та об’єднання Німеччини у 1990 р. вперше після другої світової війни відвідала сумнозвісні місця Ліда Укарма-Марцюк (теж жертва цього концтабору) разом з дочкою. Вона ще застала російське військо та німецьких господарів – спадкоємців світогляду комуністичної імперії, перед якими від того часу виступає як представниця українських патріоток, за що й була ув’язнена 1942 р.

Очевидці знають, що серед полонених, які вважалися тоді всі радянськими, українських жінок було майже три чверті. Сьогодні з тих полонених у живих залишилися одиниці. Проте щороку колишні жінки-політв’язні офіційно зустрічаються у Равенсбрюку, адже історія ще не дописана…

А правда чомусь сьогодні не всім до вподоби. Постійні – щорічні! – прохання створити окрему меморіальну залу України проходили повз увагу дирекції. Відмовляли то у зв‘язку з історичністю держави Радянський Союз, то пропонували натомість окрему меморіальну дошку перед входом до музею…

17 – 19 квітня 2009 року в музеї колишнього концтабору Равенсбрюк відбуватимуться Дні Визволення

17 – 19 квітня 2009 року в музеї колишнього концтабору Равенсбрюк  відбуватимуться Дні Визволення: події з пам’яті жертв концтабору. До Равенсбрюку приїдуть колишні вязні-жінки, діти народжених в концтаборі, громадські діячі, що займаються тематикою Равенсбрюку. Будуть проведені семінари, зачитані лекції про проблематику концентраційного табору, показані фільми і дані пам’ятні концерти (програма подій внизу)

В неділю відбудеться урочиста церемонія вшанування пам’яті жертв концтабору. Серед тих, чиї долі були скалічені в стінах камер Равенсбрюку, були українські жінки. Їх імена закралися в загальній статистиці “совєтських жінок”. До сих пір не досліджено, скільки саме наших жінок і їх новонароджених дітей загинуло під час дії концентраційного табору в Равенсбрюці. Зараз обговорюється можливість  встановлення памятного знаку на стінах музею і забезпечення постійної виставки-пам’яті, яка розповіла б про долю українок в приготовленому для них нацистами пеклі. На жаль, виділення для українок окремого приміщення на даний момент не є можливим з поглядом на рішення керівництва музею.

Берлінське представництво Об’єднання Українських жінок в Німеччині (ОУЖ) візьме участь в Днях звільнення в Равенсбрюці. В пам’ять українок жертв концтабору буде покладено вінок скорботи. Покладання відбудеться в неділю 19го квітня 2009 року.

Жіноче Пекло

Равенсбрюќ, знаний ще як Жіноче Пекло — німецький нацистський концентраційний табір, розташований коло однойменного села в місцевості Мекленбург, Північно-Східна Німеччина, та напроти озера Фюстенбурґ (у групі озер оточених болотяними землями) кілометрів із 80 на північ від Берліну. Табір Равенсбрюк засновано з початком війни в 1939 році. Відомий як «Концентраційний табір Равенсбрюк», він складався з головного та допоміжного таборів. Головний табір містив лише жінок: з дня його заснування до часу його звільнення радянськими військами понад 123.000 жінок було тут увязнено. Велике число громадянок Франції перебувало в ньому, завдяки чому них табір отримав поширену назву «Л’Енфер дес Фемм» (Жіноче Пекло). Весною 1941 року СС добудовало до нього менший чоловічий табір. Серед ув’язнених були і військовополонені, як наприклад, радянські (звісно, що й українські) медсестри Червоного Хреста, захоплені на полі бою, але більшість — це цивільні. Були й члени руху опору або раби-робочі, депортовані з рідних країн на роботи в Німеччині, чия виробнича віддача вважалася недостатньою. Усіх ув’язнено без попереднього суду — і 90 % були з антинацистських країн-союзників. Дарма що головний табір побудовано на 6000 в’язнів, з 1944 в Равенсбрюку ніколи не було менш ніж 12 000 полонених, а в січні 1945 було навіть аж 36 000. Щонайменш 50 000 загинуло в цьому таборі, безсумнівно тисячі зустріли свою смерть у процесі переселення до інших таборів. Крім убитих, головні причини смерті — недохарчування, перепрацювання, переюрблення, повня відсутність санітарії, та систематичне брутальне зловживання вязнями зі сторони штату табору. Щодня в таборі ліквідували 50 в’язнів вистрілом у потилицю, відтак убитих спалювали. Ця процедура почалася з кінцем 1944 року після рутинного візиту Гіммлера в Равенсбрюк.

Мільйони німецьких інвестицій в Україну вилетіли в «трубу»?

Мар’яна Драч
Радіо Свобода © 2009 RFE/RL, Inc.

Прага – Колишній посол України в Німеччині Сергій Фареник попереджає, що нові плани європейців із модернізації української труби може спіткати та сама доля, що й подібний проект із німцями з 2005 року, який Україна, на його думку, змарнувала. Про це Сергій Фареник заявив в інтерв’ю Радіо Свобода. Доля цього колишнього українського дипломата нагадує детективний сюжет: у тому ж 2005 році найвищий за рангом український дипломат у Берліні на Батьківщині був оголошений в розшук, хоча він не припиняв виконувати свої службові обов’язки. 49-річний Сергій Фареник захистив своє ім’я в судах, але не поспішає повертатися в Україну. Тепер у Москві він вчить майбутніх російських дипломатів і витягає з шухляди документи зі своєї української зовнішньополітичної кар’єри .
«Кучміст» і ставленик «донецького» клану» – так говорили у Києві про Сергія Фареника у часи Помаранчевої революції. Та все ж саме йому, як послові України в Німеччині, довелося готувати візит Президента Віктора Ющенка до Берліна в березні 2005 року. Можливо, цьому сприяло те, що в списку регалій Фареника була посада позаштатного радника Ющенка, коли той був прем’єром.

На хвилі піднесення після помаранчевих подій Німеччина послухала виступ Віктора Ющенка у Бундестазі і вирішила позичити Україні 2 мільярди євро на проекти в нафтогазовій галузі. Перший транш у розмірі 300 мільйонів доларів надійшов від «Дойче банку» у квітні 2005 року.

«Бог – Гетьман – Україна»

Павло Гай-Нижник

Позиція Гетьманського Руху після Другої світової війни щодо становища Церкви в майбутній Українській Державі

Релігія і Церква єсть основою держави. Віра,оперта на Церкві, єсть наймогутнішим знаряддям будови ладу і порядку держави. В.Липинський

Організований Гетьманський Рух бере свій початок з 1920 року коли українськими консервативними колами в еміграції, що згуртувалися навколо В.Липинського, було створено Український Союз Хліборобів Державників (УСХД). На той час В.Липинським вже було вироблено ідеологію новітнього українського монархізму, яку він теоретично оформив і виклав у своїх «Листах до Братів-Хліборобів». Невдовзі на чолі цього Руху став колишній Гетьман України (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) Павло Скоропадський, який уособлював собою нового національного монарха і відродження існування українського державницького консерватизму у формі дідичного (спадкового) гетьманування родини Скоропадських. Невдаючися до перебігу і контраверз діяльности Гетьманського Руху та його внутрішнього функціонування зазначимо лише, що наприкінці 1920-х рр. між В.Липинським та П.Скоропадським виникли певні розбіжності, що призвело до розколу Гетьманського Руху. В результаті наказом від 10 серпня 1927 р. з Ванзее (за підписами П.Скоропадського та В.Липинського) було розпущено Центральну управу Об’єднаних хліборобських організацій і створено Гетьманську управу об’єднаних хліборобів та інших класових організацій. Із смертю В.Липинського 1931 року УСХД втратив вагу теоретичного центру Гетьманського руху

2009 року Олена Отт-Скоропадська відзначить своє 90-річчя

Павло Гай-Нижник

2009 року Олена Отт-Скоропадська – остання дочка Гетьмана всієї України Павла Скоропадського, відзначить знаменну дату – своє 90-річчя. Кожного року, починаючи із 1992-го, вона із своїм чоловіком Людвігом Оттом відвідує Україну. За цей час швейцарське подружжя познайомилося з багатьма вітчизняними науковцями, представниками інтелігенції та простими громадянами нашої країни. З кожним роком пані Гетьманівна все більше і більше пізнавала свою, незнану раніше, Батьківщину, народ з яким вона пов’язана спільним походженням, чуттям єдиної родини та історією. Разом з тим, широкі кола громадськості та науковців знайомі лише поверхово (а то й зовсім не знають) історію життя цієї цікавої, симпатичної, розумної жінки, останньої представниці гетьманського роду Скоропадських. Частково про сторінки життя О.Отт-Скоропадської українці можуть дізнатися з її згадок про своє дитинство, написаних в березні 1985 р. і вміщених до книги спогадів її батька (Отт-Скоропадська О. Спогади мого дитинства // Скоропадський П. Спогади. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С.402–421) та з автобіографічних нотаток, виданих 2004 р. (Отт-Скоропадська О. Остання з роду Скоропадських. – Лв.: Літопис, 2004. – 472 + ХХ с.). Перші ж враження від України та її людей Гетьманівна змалювала ще 10 років тому у своїй книзі-щоденнику (Отт-Скоропадська О. Повернення в Україну (1991–1998). – К.: НАН України; Український міжнародний комітет з питань науки і культури при НАН України, 1999. – 130 с. + 10 іл.).

Заходам Павла Скоропадського завдячують….

Олена Отт-Скоропадська:

«Павло Скоропадський: коротка хроніка життя»

Павло Гай-Нижник

Павло Скоропадський – особа, навколо якої тривалий час точилися неабиякі дискусії в українській історіографії – від відвертої ідеалізації його діяльності прихильниками гетьмана до не менш відвертої, навіть часто фальсифікованої критики всіх його політичних кроків радянськими істориками та соціалістичними діячами в діаспорі. Сьогодні постала потреба об’єктивного висвітлення життя і діяльності П.Скоропадського як у контексті загальноукраїнської історії, так і в плані пізнання його як особистості. Нарис спогадів про останнього гетьмана України, що пропонується читачеві, дає можливість відчути внутрішній світ цієї безумовно видатної постаті в українській історії, побачити і зрозуміти світогляд Скоропадського, його оцінку подій, які переживала українська земля у важкі роки революції і в епіцентрі яких певний час він перебував.

Коротка хроніка життя Павла Скоропадського дасть читачеві можливість більш повно познайомитися з його особою, життєвим шляхом та багатовіковою історією родоводу.

Павло Петрович Скоропадський народився 3 (16) травня 1873 року у Вісбадеиі,

Українська блогосфера

Сайт “Українська блогосфера”

Не так давно на “Українській блогосфері” була опублікована стаття про офіційний реліз української локалізації найпопулярнішого у світі двигунця для автономних блогів WordPress. Сьогодні ж я радий представити вашій увазі інтерв’ю з Богданом Варщуком,
людиною, яка, прийшовши у блогінг всього рік назад, сьогодні є одним із
чи не найактивніших творців української блогосфери. В тому сенсі, що
плодами його діяльності (а також роботи інших учасників команди по
локалізації у складі Михайла та Юрка) користуватиметься кожен український блогер, який обрав для себе WordPress.

З.: Привіт, Богдане! Коли вперше з’явилася ідея локалізувати веб-програми? Що спонукало?

В.: Ідея локалізації сама по собі досить давня. Мабуть дуже допоміг
в її становленні мій сусід, який, тільки-но почав я активно освоювати
мережу “підсадив” мене на Гуртом, Локалайз та ще кілька проукраїнсько
спрямованих сайтів. Таким чином все, що я міг українізувати у робочому
середовищі – я українізував. Тому передував довгий період використання
повністю англійської ОС (з неї я починав), але це пішло лише на користь.

Що спонукало самому долучитись до локалізації? Мабуть основним
фактором був патріотизм

“Як” йти з…управління тоталітарних країн

Стaнicлав Haстенкo

Вже перші консультації з обуреними користувачами ЖЖ підштовхують до логічного і правильного висновку – питання не “Куди”, а “Як” йти з ЖЖ. Головне уберегтися в майбутньому від продажу змісту вашого журналу або принаймні від продажу його в управління тоталітарних країн. На допомогу поспішає той самий RSS. Вірніше RSS трансляція або трансляція до блогів. Варіант 1. Зберігаємо щоденник в Мережі але в захищеному місті. Наразі першим на думку приходить… Звичайний Google Documents. Заведіть там папку “Мій щоденник” і пишіть свої повідомлення туди. Там є функція “Трансляція” яка автоматично буде висилати ваш щоденник на основні світові блоги. Є там і LJ. Чи продадуть Google колись свій Google Documents? Малоймовірно. Але для вашої блогосфери це вже нічого не змінить. За бажанням ви просто поміняєте свій транслятор на інщий, а щоденник-документ перепишете на DVD. Google Documents публікують як у особистий журнал так і у спільноти ЖЖ за вашим вибором. Варіант

2. Не тусоватися з групою підвищеного ризику Відкрити блог на порталі де малий відсоток блогерів з тоталітарних країн. Звісно тре подивитися чи є там можливість трансляції і чи підтримується українська мова (напр. Unicode). В принципі Live Journal був якраз тим виключенням з великим відсотком російськомовних. Але в рейтингах світових блогів Live Journal опускається все нижче. Декілька разів я вже пробував робити трансляцію до ЖЖ замість писати напряму. Наприклад ось.

3. Транслювати у блоги просто з свого комп’ютера Можна встановити просто на комп безкоштовну програму Microsoft Windows Live Writer – Blog Publishing Tools – яка буде робити те саме з вашого компа

“Веб 2+RSS дорівнює Революційному Соціалізму в Інтернет.”

На “Живу в Глобальному Світі” – одній з інтернет сторінок- відкопався матеріал про Веб 2.0, чудовим прикладом якого є блог-часопис Хата скраю. Спочатку мені хотілося просто розставити знаки пунктуації в тексті, але пізніще виникло бажання поділитися ним з читачами. А ще, щоб полегшити читачам життя, в кого воно ще не зовсім легке, то наведу посилання на відео-інструкцію, як користуватися  RSS. Йдеться про швидкий доступ до новин, зокрема з блогів Хата скраю, Haus am Rand, Домівка, Borderland bzw. Ukraine. Про Веб 2.0 читайте внизу, а що таке  RSS і як ним користуватися, дивіться відео тут.

Веб 2.0 це новий підхід до написання, презентації і поширення контенту: тексту, відео, аудіо. Веб 2 – це коли після жорсткого капіталізму персональних і корпоративних веб сторінок в Інтернет прийшов буржуазний соціалізм спільнот, блогів, журналів збережених в Базах Даних і виданих нагора програмами з безкоштовним відкритим кодом. RSS зовсім інший звір, суто технологічна річ на перший погляд, одна з реалізацій XML – технології подачи інформації, яка від свого народження була титулована революційною. Отже, що там у нас виходить чистим додаванням? Веб 2+RSS дорівнює Революційному Соціалізму в Інтернет. Чому б і ні.

Веб2+RSS революційно змінюють інформаційний світ. Творчім людям, журналісам завжди щось заважало. Спочатку письменники монахи і поети з народу мріяли про папір за доступною ціною, потім про гарний настрій імперського цензора, потім про друкарську машинку і можливість пробитися на шпальти газети, потім турбувалися про темники, цензуру, вартість веб сторінки і аж ось Веб2+RSS – ніяких обмежень.

Вклю­чен­ня в за­галь­но­єв­ро­пей­сь­кий куль­ту­р­ний про­цес

М. Нечиталюк

Огля­да­ю­чи сьо­го­д­ні стан на­у­ко­во­го вивчен­ня укра­їн­сь­кої пре­си від її за­ро­джен­ня і до­ни­ні, ма­є­мо до­ста­т­ні під­ста­ви ствер­джу­ва­ти, що впро­довж ми­ну­ло­го, ХХ сто­літ­тя, сфор­му­ва­ла­ся і роз­ви­ну­ла­ся окре­ма на­у­ко­ва га­лузь жу­р­на­лі­с­ти­ко­з­нав­с­т­ва — іс­то­рія укра­їн­сь­кої жу­р­на­лі­с­ти­ки, яка співі­с­нує з та­ки­ми від­но­с­но са­мо­стій­ни­ми на­у­ко­ви­ми ди­с­ци­п­лі­на­ми, як іс­то­рія і те­о­рія пре­си (пре­со­з­нав­с­т­во, ча­со­пи­со­з­нав­с­т­во), іс­то­рія і те­о­рія пу­б­лі­ци­с­ти­ки (пу­б­лі­ци­с­ти­ко­з­нав­с­т­во) та те­ле­ра­ді­о­жу­р­на­лі­с­ти­ка.

Пи­тан­ня про час і мі­с­це за­ро­джен­ня за­галь­ної на­у­ки про жу­р­на­лі­с­ти­ку має, на наш по­гляд, дис­ку­сій­ний ха­ра­к­тер. Ав­то­ри пер­шо­го те­о­ре­ти­ч­но­го кур­су “Українська жу­р­на­лі­с­ти­ка на тлі до­би”, ви­да­но­го у 1993 ро­ці в Мю­н­хе­ні, Оль­герд Бо­ч­ков­сь­кий і Сте­пан Сі­ро­по­л­ко до­три­му­ю­ть­ся по­гля­ду, що “Батьківщиною те­о­рії жу­р­на­лі­з­му до­во­ди­ть­ся ви­зна­ти Ні­ме­ч­чи­ну”(1). По­чат­ки на­у­ко­вої те­о­рії про жу­р­на­лі­с­ти­ку во­ни ви­во­дять з фа­к­ту ви­кла­дан­ня си­с­те­ма­ти­ч­них кур­сів жу­р­на­лі­з­му у ні­ме­ць­ких уні­вер­си­те­тах, по­чи­на­ю­чи з 1895 ро­ку, та по­яви пер­ших під­ру­ч­ни­ків про­фе­со­рів Ко­ха, Бю­хе­ра, Бру­н­гу­бе­ра і До­ві­фа­та. Усі ці під­ру­ч­ни­ки, під­кре­с­лю­ють во­ни, ви­й­ш­ли в пер­шо­му де­ся­ти­річ­чі цьо­го сто­літ­тя (тобто, ХХ-го. — М.Н.) й ще до­сі не втра­ти­ли сво­го пе­да­го­гі­ч­но­го зна­чен­ня (1; 18). Ціл­ком зро­зу­мі­ло, що на­зва­на на­у­ко­ва лі­те­ра­ту­ра про жу­р­на­лі­с­ти­ку, яка вва­жа­ла­ся пер­шим “обгрунтуванням са­мо­стій­ної “науки про ча­со­пис” (1; 18), ста­ла пе­в­ним дже­ре­лом для на­пи­сан­ня ще у 1937 ро­ці не­за­кін­че­но­го кур­су Оль­гер­да Бо­ч­ков­сь­ко­го “Основи жу­р­на­лі­з­му” та йо­го про­дов­жен­ня, яке здій­с­нив Сте­пан Сі­ро­по­л­ко, ко­ри­с­ту­ю­чись най­но­ві­шою, у ме­жах 30-х ро­ків, спе­ці­аль­ною лі­те­ра­ту­рою, по­да­ною на­при­кі­н­ці йо­го пра­ці. Крім ні­ме­ць­ких під­ру­ч­ни­ків з те­о­рії жу­р­на­лі­с­ти­ки, ді­а­с­по­р­ні те­о­ре­ти­ки укра­їн­сь­кої пре­си ко­ри­с­ту­ва­ли­ся більш ши­ро­кою ле­к­ту­рою

Преса української діаспори в минулому і нині

В. В. Чекалюк

Діаспорна преса була творцем громадської думки, невід`ємною частиною суспільного життя української етнічної спільноти. У статті аргументується те, що преса української діаспори в минулому і нині залишається засобом передачі етнічної інформації, одним із каналів розкриття її ролі у житті зарубіжних українців, зокрема формування їх самосвідомості.

Diaspora press was a maker of public opinion, an integral part of the ethnical Ukrainians social life. The essence of this article is a thesis, that Ukrainian diaspora press in past and present has been remaining as a way of communicating ethnical information, showing it role in foreign Ukrainians life, in particular in forming self-consciousness.

Diaspora press was a maker of public opinion, an integral part of the ethnical Ukrainians social life. The essence of this article is a thesis, that Ukrainian diaspora press in past and present has been remaining as a way of communicating ethnical information, showing it role in foreign Ukrainians life, in particular in forming self-consciousness. Процеси розвитку української журналістики в світовому контексті з погляду свободи преси і об`єктивної інформації як важливих цінностей демократії схожі з відповідними процесами у державах Центральної і Східної Європи. Прикладом цього є розроблений професором В. Ф. Івановим в Інституті журналістики проект, мета якого – широке обговорення проектів розвитку журналістики, інформаціології у країнах Центральної і Східної Європи. Інститут журналістики разом зі Спілкою журналістів України, Європейською академією Берліна за сприяння Міжнародної академії інформації розробили програму “Вільна журналістика у демократичній державі”

…завдячує Ґєдройцеві

Автор: Оля ГНАТЮК

Цей текст — не про Маркеса, не про літературу і навіть не про письменника, а про редактора і культуру. А радше — про Редактора і «Культуру». Звісно, йдеться про завдячує Ґєдройцевя і паризьку «Культуру». Його так і називали — Редактором, а Адам Міхнік ще — Князем. Звісно, Міхніку йшлося не так про аристократичне походження, як про визначення місця Ґєдройця в ієрархії. У цих визначеннях — величезний заряд поваги до безперечного авторитету. Завдяки Ґєдройцю «Культура» в уяві поляків стала острівцем, або, як дехто каже, — ковчегом свободи. У цих словах — острівець чи ковчег — закладено два значення: спасіння і, водночас, самотність. Мабуть, по-іншому і бути не може; справжній-бо авторитет має бути за будь-яких обставин дистанційованим.

Ґєдройць посів чільне місце в польській культурі та політичній думці. Був одним із незаперечних авторитетів, що його він здобув своєю незалежністю від сильних світу цього, своїм державницьким мисленням і своєю наполегливою працею на користь Польщі. А також на користь України, оскільки Ґєдройць вважав, що в державних інтересах Польщі — існування сильної української держави. Власне, Ґєдройцю завдячуємо те, що саме Польща першою визнала незалежність України.

Богда́н Осадчу́к

Богда́н Осадчу́к (1 серпня 1920, Коломия (Івано-Франківщина) — журналіст, публіцист, професор Вільного університету в Берліні (Німеччина).

Біографія Навчався в Берлінському університеті в 1942-1944 рр.

Докторську дисертацію захистив в Українському Вільному Університеті (Мюнхен) в 1966 р. В еміграції працює як український журналіст (зокрема, німецькі видання «Українські вісті», «Die Neue Zeitung» (1950-55), «Der Tadesspiegel», швейцарська «Die Neue Zurcher Zeitung»).

Автор книг «Die Entwicklung der Kommunistischen Parteien Ostmitteleuropas» — «Розвиток комуністичних партій Центральної та Східної Європи» (1962), «Der Sowjetkommunismus-Dokumente» — «Радянський комунізм. Документи» (1964). Був головним редактором «Віднови» — емігрантського журналу незалежних українських інтелектуалів. З 50-х років ХХ століття співробітничає з відомим європейським виданням «Культура» Єжи Гедройца (польсько-українські відносини).

Останній високо оцінював дослідження Б. Осадчука та його внесок у формування польсько-українського співробітництва. Таку ж позитивну оцінку дав Б.Осадчуку й лауреат Нобелівської премії польський письменник Ч. Мілош. Серед відзнак Б. Осадчука, орден Білого Орла — найвища урядова нагорода Польщі.

“І так я комбінував, комбінував…”

Взяти інтерв’ю в Богдана Остапчука, майже дев’яностолітнього українського  діаспорянина в Берліні – справа нелегка. Вже мабуть нічого не залишилося, щоб пан Осадчук комусь з журналістської братії не розповів. Перша моя спроба зробити унікальне інтерв’ю з патріархом еміграційної публіцистики гучно провалилась. Порівнюючи сказане мені з минулими інтерв’ю Станіславу КУЛЬЧИЦЬКОМУ, Польському радіо, Кабачію Роману , Ірині КИРИЧЕНКО, bbc, зрозуміла: повтор. Повторюватись дуже не хочеться. Спробую зробити ще один допит, на щастя, пан Осадчук в полі досягнення в Берліні. Він так само повний справ і клопотів. Правда, смуток замішався в його буденність. Кілька місяців тому відійшла з життя дружина Ірина. Пан Богдан шкодує, що своє 90-ліття буде святкувати один, без неї. А поки навближається ювілей, пан Осадчук продовжує працювати. Пише на друкарській машинці свої матеріали. Зацікавився виданням українців Берліна в інтернеті. Дуже шкодує, що не вміє поводитись з інтернетом і компютером. Напам’ять я отримала книгу “Український космополіт із берлінською адресою”польських авторів: шеф-редактора німецько-польського журналу «Діалог» (Берлін) Базиля Керського і професора Варшавського університету Анджея-Станіслава Ковальчика. В книзі йдеться про берлінське життя і діяльність Богдана Осадчука,відомого в пресі під іменем “Александер Кораб”.

Сподіваюсь незабаром зможу донести більше читачам “Хати скраю” про нашого довгожителля діаспори.

ред.

Богдан Осадчук: “моя співпраця з «Культурою»”

Богдан ОСАДЧУК

РОЛЬ ЄЖИ ҐЕДРОЙЦА В ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ВІДНОСИНАХ

З Єжи Ґедройцем я познайомився п’ятдесят років тому, а точніше в червні 1950 року на Конгресі свободи культури в Західному Берліні. Йшов другий рік «холодної війни», епіцентр якої якраз і був розташований у цьому місці. На рік раніше Сталін був змушений припинити блокаду Берліна, однак ця поразка не повернула колишнього флірту між Радянською імперією та Західними демократіями. Москва разом із її сателітами й комуністичними партіями в Західній Європі розпочала ідеологічний наступ проти «американського імперіалізму», метою цього наступу було витіснення Сполучених Штатів зі старого континенту.

Скликаний у Західному Берліні – тоді острові незалежної думки в морі сталінської несвободи – Конгрес повинен був стати сигналом для мобілізації американських і європейських інтелектуалів супроти небезпеки нового поневолення духу в ім’я «миру та соціалізму». Європа ще не зовсім прокинулася після фашистського й гітлерівського тоталітаризму. Небезпека повернення до системи несвободи, цього разу в комуністичній обгортці, щонайменше не була фантазією.

5 хвилин про Україну від Алли Снігур (Чехія)

Ініціатором і автором українських новин на чеському Радіо Регіна є Алла Снігур. Працює вона над ними безкоштовно. Час існування проекту на громадських засадах – шість років. Поки оплачувані журналісти чи активісти по українських громадах отримують ордени від президента Ющенка як надбавку до зарплати, Алла тим часом клепає свої новини.

Алла Снігур: 5 хвилин про Україну – огляд за 5 травня

У понеділок о 19:25 на хвилях радіо Реґіна слухайте українське мовлення – огляд найважливіших подій останнього тижня в Україні та навколо неї. Доброго вечора з Праги. Вас вітає Алла Снігур.

На Рівненщині відбулися урочисті заходи з нагоди 64-ї річниці Гурбенського бою – найбільшого збройного зіткнення підрозділів Української Повстанської Армії з військами НКВД у квітні 44-го року. Панахиду на братській могилі повстанців відправив митрополит Рівненський та Острозький УПЦ Київського патріархату Евсевій. В урочистому мітинґу взяли участь представники політичних та громадських організацій краю, ветерани національно-визвольних змагань. Під час мітинґу було зазначено, що пошуки у навколишніх лісах буде продовжено з метою виявлення нових останків вояків УПА.

Україна і Грузія закликають Росію відмовитися від реалізації проголошених планів щодо Абхазії та Південної Осетії. Про це йдеться у заяві президентів України та Грузії Віктора Ющенка і Михайла Саакашвілі. «Президенти України та Грузії розглянули сучасний стан навколо врегулювання грузино-абхазького та грузино-південно-осетинського конфліктів. Вони висловили занепокоєння спробами Російської Федерації поставити під сумнів територіальну цілість Грузії шляхом підвищення статусу відносин з Абхазією та Південною Осетією», – мовиться в документі. Україна та Грузія засуджують «останні заяви російських представників про можливість застосування Росією «військових засобів» для захисту земляків в Абхазії». «Це не може бути інтерпретовано інакше як загроза силою і є відкритою провокацією проти Грузії», – наголошують автори заяви.

«Українці можуть бути прикладом для інших меншин Чехії» – чеський міністр

автор Мар’яна Драч

Прага – У чеській столиці тривають Дні української культури. У понеділок, 3 листопада, вони розпочалися виставкою художника-символіста Тараса Пліща. З його творами можна познайомитися в галереї сучасного українського мистецтва «Зузук», що неподалік Карлового мосту в центрі Праги. Дні української культури проводить Українська ініціатива в Чеській республіці за сприяння інших українських громадських організацій та за фінансової підтримки Міністерства культури Чехії. За кількарічну історію Днів культури вперше на українське свято прийшов найвищий за рангом чеський урядовець, міністр чеського уряду без портфеля Джаміля Стеглікова, яка погодилася дати інтерв’ю Радіо Свобода.

– Я міністр з прав людини і національних меншин і це моя компетенція стежити за тим, як живуть громади в Чехії, котрі належать до 12 офіційно визнаних національних меншин. Можу сказати, що українська громада мене радує тому, що є однією з найдинамічніших, швидко розвивається і вирізняється своєю відкритістю. Те, що стосується спілкування та інтеграції з цілою громадою, то вона її збагачує і подібними мистецькими проектами. Українська громада відкрита до новоприбулих, тобто, не обмежується окремою групою старших емігрантів, які не чують потреб тих, хто приїхав з України недавно, а дбає про інтеграцію всіх і цим, власне, виконує мою роботу за мене. Українська громада може бути прикладом для інших меншин тим, як уміє триматися разом, а також тим, що не зачиняється перед рештою суспільства і як уміє привнести оптимізм.

Cкандал навколо нововідкритого пам’ятника Шевченку в Празі

Пам’ятник Шевченку відкрито вже і в Празі.Ця подія викликала проте неадекватну реакцію в Чехії.

Про це нищенаведена стаття Бориса Чукулая “ Promin Cesko, вибач, Чехіє…“. Крім неї, автор ще встиг дати інтерв’ю газеті “Сейчас” , де  викладає свій погляд на українську проблематику, зокрема, навколо відкриття пам’ятника Шевченку.

Репортаж чеського телебачення Reportéři ČT про появу пам’ятника Шевченку загострив справу. Мої друзі-американці, що вже понад десять років прожили в Чехії, відреагували на репортаж чеських журналістів висловом: “типово чеський підхід…”. Підходів, як і поглядів, дійсно так багато, як і культурних систем. Ось один із них.

Авангардний письменник Тарас Шевченко

Творчість письменника Тараса Шевченка була і є авангардом у мистецтві. Його твори знакові. Його позиція наганяла жах на імперську Росію. Український народ вижив і розвивався завдяки таким, як він.

Радянська, читай російська пропаганда, щоби дискредитувати його в очах сучасності, перевела творчість і значення Шевченка для народу України в площину локального кітчу, де вдало використовує символ “Шевченко” у своїй пропаганді й, відповідно, дискредитації українськості.

Жахливий приклад: баланс поваги і толерантності у стосунках українців і чехів знищено зі встановленням у Празі пам’ятника Т.Г. Шевченку. Це обернулося справжнім скандалом, зруйнувавши і без того хитке порозуміння між українською меншиною та чеською громадою.

Подія наштовхнула мене на написання цієї статті під чорновою назвою “Дипломатичне гвалтування Праги.”

Чеське громадське телебачення про скандал навколо Шевченка

Насамперед, щоби зрозуміти суть матеріалу, варто переглянути титроване українською відео або прочитати транскрипт телевізійного репортажу чеського громадського телебачення ЧТ1 де детально викладений погляд чеської громади на проблему:

Марек Вольнер, модератор

- З вами “Репортери ЧТ”, доброго вечора. Ми гадали, що часи, коли відкриття скульптур до “товаріщеських” державних візитів у минулому.

Виставка Сергія Cвятченка в Берліні

Виставка Сергія Cвятченка в Берліні

З 4 квітня  по 25 травня 2009

Віт – Пт – 14:00-18:00

PHOTO EDITION BERLIN gallery for contemporary photography

Ystaderstr. 14a 10437 Berlin- Prenzlauer Berg Tel. 030 41717831

contact@photo-edition-berlin.com

www.photo-edition-berlin.com

Коллажі Сергія Святченка:

“Усе почалося в Берліні…”

Андрій Тарковський: Ми живемо в неправильному світі

4 квітня йому могло би виповнитися 70

ЮВІЛЕЙ

Його 50-літній ювілей не відзначався ніде, навіть на “Мосфільмі”. 70-річний відзначається помпезно, з ретроспективами та інформаційними роликами на всіх можливих телеканалах. Але Андрія Тарковського вже немає з нами. На його могилі на цвинтарі під Парижем (на світлині) є напис: “Людині, яка побачила Ангела”.

“Чи лякає мене смерть? – розмірковував Андрій Тарковський у документальному фільмі Донателли Баліво, присвяченому його творчості.

– По-моєму, смерті взагалі немає. Існує якийсь акт, болісний, у формі страждань. Коли я думаю про смерть, я думаю про фізичні страждання, а не про смерть як таку. Смерті ж, на мій погляд, просто не існує. Не знаю… Один раз мені наснилося, що я помер, і це було схоже на правду. Я почував таке звільнення, таку неймовірну легкість, що, можливо, саме відчуття легкості і свободи й дало мені відчуття, що я помер, тобто звільнився від усіх зв’язків із цим світом. У кожному разі, я не вірю в смерть. Існує тільки страждання й біль, і часто людина плутає це – смерть і страждання. Не знаю. Може, коли я з цим зіштовхнуся безпосередньо, мені стане страшно, і я буду думати інакше… Важко сказати”.

“Днів за десять до смерті, – згадує його італійський друг кінооператор Франко Теріллі, – Андрій надіслав мені з Парижа листок, на якому були намальовані келих і троянда. Йому вже було важко писати.

Виставка ”данського” киянина Святченка у Берліні

Художник Сергій Святченко, що працює у жанрі живопису, колажу, відео, інсталяції, фотографії, у 80-і роки очолював Центр сучасного мистецтва в Києві. Згодом його запросили до Данії викладати, а тамтешні галереї почали виставляти його твори – як данського художника. Нині в Берліні він експонує свій доробок у жанрі колажу у Берліні.

Сергій Святченко продовжує традиції попередників творців колажу, зокрема, Сергія Параджанова – друга та однодумця кінорежисера Андрія Тарковського. Саме йому, а також його автобіографічному фільму «Дзеркало» художник присвятив твори, представлені в експозиції. На вернісажі побувала наша кореспондент у Німеччині Наталя Писанська: “Сергій Святченко створює колажі. Обрамлені картини великого розміру нині розміщені на стінах берлінської галереї «Photo Edition Berlin»: кольорові та чорно-білі шматки фотографій на червоному, зеленому і жовтому тлі. Що це? Кімната, стіл, картонні фігури одна біля одної, одна за одною. Це – інсталяції. Вони утворюють паперовий простір – своєрідну паперову сцену, на якій розташувалися головні герої, декорації. І лише коли всі й усе – на своїх місцях, художник натискує на спуск фотоапарата і дарує їм друге життя в іншій площині. Зафіксовані фотокамерою, інсталяції з’являються на папері – як колажі. Їх головним героєм цього разу став Андрій Тарковський, а декораціями – сюжети з його фільму «Дзеркало». Пояснює художник Сергій Святченко: «Мої колажі побудовані, як сценарій – так, як вибудовані сцени у стрічці Андрія Тарковського. Тобто вони створені у тривимірній площині. Спочатку я розставляв їх, а потім фотографував. Тобто я продовжую історію фільму «Дзеркало». Оскільки він – автобіографічний, то і я використав сюжети та людей мого власного життя». Вернісаж «Дзеркало до дзеркала» – це зустріч двох митців, яка у справжньому житті не відбулася.

Музей гетьманства

11 березня 2009 року музей гетьманства святкував своє 16 ліття

З метою правдивого висвітлення державності в Україні, надання неупередженої оцінки її видатних діячів, розкриття діяльності специфічної форми правління – Гетьманщини та її адміністрації – 11 березня 1993 року розпорядженням Представника Президента України в м.Києві було створено Музей гетьманства.

Музей гетьманства – це державний культурно-освітній та науково-дослідний заклад історичного профілю, осередок пам’яток матеріальної та духовної культури пов’язаних з історією та традиціями козацько-гетьманської доби.

Розміщується Музей гетьманства у будинку-пам’ятці архітектури кінця ХVІІ – з надбудовами в ХІХ ст., відомому в Києві як “будинок гетьмана І.Мазепи”. Даний будинок було відреставровано за рахунок фінансування міської державної адміністрації, Благодійного Фонду І.Мазепи. Помітну роль у цьому процесі відіграли представники української діаспори, провідне місце серед яких посідає визначний український громадський діяч із США Маріян Коць.

Основними завданнями Музею є збереження, комплектування, вивчення і використання пам’яток історії та культури України козацько-гетьманської доби та висвітлення проблем державотворення в Україні.

І з часу свого заснування Музей активно працює над поставленими проблемами: проводяться численні історико-тематичні, художні виставки, науково-практичні конференції, дискусії, громадські і мистецькі заходи.

Діяльність Гетьманського уряду

Визнання Української Держави іншими державами було головним завданням нового українського уряду. Перше місце серед європейських держав належало Німеччині. Проте, безперечні спільні інтереси обох цих держав не відповідали поводженню місцевої військової окупаційної влади, яка своїми надмірними вимогами викликала гострі конфлікти. Тому гетьманський уряд добився перенесення безпосередніх стосунків з вищою німецькою владою до Берліну.

Подорожі до Берліну голови кабінету міністрів Ф. Лизогуба та самого Гетьмана (4. ІХ — 17. IX 1918 р.) дуже сприяли зміцненню відносин Німеччини та України й викликали низку прихильних до України відгуків в німецькій пресі. Складнішими були відносини з Австро-Угорщиною, яка відмовилася ратифікувати Берестейський дого р, занулювала під впливом Польщі таємні статті договору відносно утворення коронного краю зі Східньої Галичини та Буковини й намагалася відступити Холмщину Польщі. Гетьманський уряд наладнав добрі відносини з урядами менших держав, які постали на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Велися переговори з невтральними державами — Швайцарією, Еспапісю, Данією, Швецією, Голляндіею, Норвегією, Італією, Персією. Але Німеччина та Австро-Угорщина рішуче запротестували, коли влітку 1918 року Україна хотіла нав’язати відносини з державами Антанти — Францією та Англією. Окреме місце належить дипломатичним відносинам з совєтським урядом. Берестейським договором Москва була зобов’язана укласти мир з Україною. Делегація для укладення мирового договору в числі понад 20 осіб з’явилася з Москви до Києва вже після перевороту. Головою її був X. Раковський, заступником — Д. Мануїльський. Головою української делегації був професор С. Шелухин,

Берлін гетьманський

Полеміка, навколо гетьманського руху в еміграційній пресі (30-ті рр. XX ст.)

Рівень розробленості історії гетьманського руху 20-40-х рр. XX ст. у вітчизняній історіографії навряд чи можна назвати задовольняючим сучасні запити української історичної науки. У більш вигідному становищі в цьому плані знаходиться постать В`ячеслава Липинського, життєдіяльності та інтелектуальній спадщині якого вже присвячена значна кількість праць [1]. У вивченні історії самого руху гетьманців-державників також є певні напрацювання, які представлені дослідженнями як діаспорних вчених – М.Королишина, Я.Пеленського, Л.Бея [2], так і вітчизняних істориків -О.Терещенка, Т.Осташко, Т.Ралдугіної, Т.Сидорчук та інших [3]. Слід відмітити, що в цілому наявній історіографічній традиції притаманне позитивне ставлення до П.Скоропадського і його прихильників у еміграції. До найбільш популярних сюжетів відноситься вивчення постатей гетьмана, його спадкоємця гетьманича Данила, О.Назарука, ідеологічної платформи та організаційного розвитку гетьманського руху. Поставлена нами проблема взаємин групи Скоропадського з іншими напрямками української політичної діаспори в світлі їхньої полеміки на сторінках еміграційної преси поки що не знаходила адекватного відображення на дослідницькому рівні. А це значно ускладнює розуміння історії українських емігрантських кіл і, зокрема, гетьманського руху у міжвоєнну добу.

Як відомо, одним із наслідків бурхливих подій 1917-1921 рр. в Україні стала потужна і масова хвиля еміграції учасників української революції до країн Європи та Північної Америки. Від попередніх значних переселень ця хвиля відрізнялася не тільки кількісними, але й, у першу чергу, якісними ознаками.

«Остарбайтерка»

Про своє народження в Німеччині Любов Ж. дізналася в 2000 році, коли її мати, колишня «остарбайтерка», отримала повідомлення про компенсаційні виплати за примусову працю. Мати вийшла заміж наприкінці 1942 року — щоб не погнали до Німеччини. А в серпні 43–го народила доньку в німецькому містечку Вуперталь. До 1942 року нацисти, справді, брали тільки незаміжніх. Але після поразки під Сталінградом німецька економіка потребувала нової робочої сили, тож зі Сходу рушили ешелони з заміжніми і навіть вагітними жінками. В УРСР про це мовчали десятиліттями. У 1999–му, коли Німеччина почала виплачувати компенсації, тисячі жінок знову відчули власну гідність і стали розповідати дітям і внукам про пережите.

Інтерв’ю про неволю

Виставка «Тріщина через усе життя» (яку впродовж цього року експонували в кількох містах ФРН та в київському «Українському домі») розповідає про долі десятьох жінок, які були пацієнтами або працівницями жіночої клініки Рейнської області. Деякі з них виїхали до Німеччини вагітними. «В архіві землі Райнланд за 1941 — 1945 роки ми знайшли понад 400 тисяч прізвищ жінок, які перебували на примусових роботах на нашій землі, — розповідає історик Ірина Ястреб, родом з України. — Це люди понад 60 національностей, але переважно українці. Фундація «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» у Берліні й працівники Українського національного фонду «Взаєморозуміння та примирення» склали списки українок, які працювали в цьому регіоні.

Тур виставки «Тріщина через все життя»

24 березня 2009 року в приміщенні Донецького обласного краєзнавчого музею відбулася презентація документальної виставки «Тріщина через все життя», що базується на спогадах українських примусових робітниць в землі Райнланд. Виставка підготовлена Крайовим об’єднанням Райнланд (ФРН) і презентується в рамках програми «Уроки історії» Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000».

У заході взяли участь Голова Правління Фонду «Україна 3000» Олександр Максимчук, керівник проектів Крайового об’єднання Райнланд Бетіна Буреш, перший заступник голови Донецької облдержадміністрації Олена Петряєва, директор Департаменту культурологічних програм Фонду «Україна 3000» Владислав Піоро, керівник програми «Уроки історії» Олеся Стасюк, представники музейної спільноти Сходу України. Також на презентації була присутня одна з героїнь виставки – Єлизавета Фомівна Гізніченко.

«Тріщина через все життя. Спогади українських примусових робітниць в землі Райнланд» – це двадцять плакатів, що ведуть нас життєвими шляхами десяти жінок, у чиїх долях залишили глибокий слід роки примусової праці. Кожна історія представлена на двох дошках: з одного боку, дитинство та життя в післявоєнній Україні в якості репатріанта; з іншого – депортація та роки примусової праці, пов’язані з незгладимими жахливими спогадами.

Виставка є підсумком українсько-німецького проекту, в ході якого було встановлено зв’язок з колишніми примусовими робітницями – «Ostarbeiterinnen». Їхні прізвища були взяті з книги Крайової жіночої лікарні міста Вупперталя, яка в ті часи належала до Провінціального об’єднання Рейнської провінції.

Захід у Донецьку відкриває всеукраїнський тур проекту «Тріщина через все життя».

Пишемо книгу історії української діаспори Берліна другої половини XX cт. і початку XXI ст.

Шановні Українці діаспори Берліна і Німеччини,

Блог-часопис для української діаспори Берліна Хата скраю та Міжнародна Інформ-агенція з Українських Справ (Internationale Informationsagentur für Ukrainische Angelegenheiten (IIAUA)) починають дослідження для написання книги- життєпису з історії української діаспори другої половини 20 ст. і початку 21 ст.

Це пов’язано з тим, що саме ці сторінки історії українців закордоном мало дослідженні і тому мало відомі нам, поколінню діаспорян останньої хвилі міграції. Доступ до інформації про діаспору ускладнюється тим, що багато історичної інформації знаходиться в наукових та приватних бібліотеках. Не кожен може дозволити собі самотужки зайнятися пошуком тих чи інших джерел. Дигіталізація відповідних джерел вимагає часу і фінансових вкладень.

Запобігти втраті історії нашої діаспори останніх років через втрату носіїв цієї історії є завданням нашого покоління діаспорян, які мають перенести далі правду про українське життя і про тих, хто його творив. Не маємо права забути тих, хто зберіг український дух в Берліні, хто піклувався про відродження українських інституцій в Берліні і Німеччині, якими користуємось ми сьогодні. Маємо право знати і те, хто і як шкодив і шкодить українцям в їх і так нелегкій справі ствердження української ідеї закордоном.

Як Бандерою «зайців» лякали

Львівське
комунальне підприємство «Львівелектротранс» почало боротися з
безбілетними пасажирами у надзвичайно оригінальний спосіб. Підприємство
випустило листівку із зображенням львівського пам’ятника Бандері на
фоні їдучих трамваїв з текстом: «Зрада України починається з
неоплаченого проїзду. 15 жовтня 1959 року був убитий Степан Бандера –
лідер організації українських націоналістів (ОУН). Як з’ясувалося
пізніше, вбивцею виявився агент КДБ Богдан Сташинський. Богдан
Сташинський був завербований КДБ в райвідділі міліції, куди він
потрапив за неоплату проїзду в суспільному транспорті – великий злочин
почався з дрібного правопорушення! Підтримай цивілізовані зміни порядку
оплати за проїзд в трамваях і тролейбусах. Доведемо, що ми справжні
європейці».
Директор ЛКП “Львівелектротрансу” Андрій Федоренко говорить, що
листівка покликана розбудити громадську свідомість, щоб люди зрозуміли
необхідність платити за проїзд.
Креативно, нічого не скажеш. Улюблене на Західній Україні гасло «Наша ера – Степан Бандера» у дії.
З початку, прочитавши листівку, я реготав до сліз. Думав – ось маразм
так маразм! Відразу згадалося гасло з «12 стільців»: «ретельно
пережовуючи їжу, ти допомагаєш суспільству», або ще, з Інтернету:
«педіатр-ленінець, будь на чеку – наші діти не повинні хворіти на
пронос!».

Вбивця Бендери віддав перевагу любові над роботою на КДБ

ЯК КДБ ОРГАНІЗОВУВАВ УБИВСТВО БАНДЕРИ 14 жовтня 1959 року.

Радянський розвідник Богдан Сташинський увійшов в історію як людина, що вбила вождя ОУН Степана Бандеру. Але мало хто знає, що світ дізнався про це замовлене вбивство КДБ завдяки його любові до жінки. В суботу, 12 серпня 1961 року, подружня пара прибула електричкою зі східного сектора Берліна в західний. Після відвідин родичів дружини подружжя зайшло в будівлю поліцейської президії Західного Берліна. Молода людина представилася агентом радянської розвідки, зізналася в двох вбивствах і попросила з’єднати його з американським розвідувальним центром. Через рік весь світ дізнався про методи роботи радянських спецслужб. Його ім’я — Богдан Сташинський.

Шалено закоханий в свою дружину Інге Поль, він віддав перевагу любові над роботою на КДБ. Їх втечі на захід сприяла сама доля — буквально наступного дня, 13 серпня 1961 року, сполучення між двома частинами міста було припинене: Берлін розділила стіна.

ЦІНА КВИТКА

Сташинський народився 4 листопада 1931 року в селі Борщовичі (неподалік від Львова), в селянській родині. Після закінчення Другої світової війни три сестри Сташинського активно підтримували українське підпілля. Сам Богдан, проте, боротьбою з окупантами цікавився мало, більше часу присвячував навчанню — після закінчення школи в 1948-му вступив у Львівський педінститут. Грошей на життя майбутньому вчителеві не вистачало. Тому час від часу Богдан їздив додому «зайцем»

Одна із видатніших жінок в українському середовищі повоєнного Берліна

Спогад про Ніну Ковальчук з Дубин коло Гайнівки (11.07.1907 – 31.12.2003)

Дивні бувають людські долі. Ця розповідь буде про одну підляську жінку, яка вийшовши зі звичайного села, з сільського роду, більшість свого довгого життя мешкала в європейських столицях. Перед війною в Парижі, а пізніше в Берліні. Хоч не закінчила ніяких факультетів, не мала хіба й середньої освіти, але мала великий Божий дар – сприймати науки з Академії Життя. Тому була одною із видатніших жінок в українському середовищі повоєнного Берліна.

Була просто явищем своєрідним, як на Її родовід і українську свідомість – можна сказати феноменальним. Відійшла у вічність якось, якби несподівано – у берлінській лікарні в останній день 2003 року, на 97-му році життя. Завчасу полагодила все, що потрібне, щоб бути похованою на рідному Підляшші. До кінця була вповні сил фізичних і духових, що в такому віці само по собі викликало великий подив. Її всі дружні знайомі (до яких, думаю, й себе можу зачислити) надіялись спільно празнувати ювілей 100-ліття, але видно судилось інакше. Мала надзвичайний талант на життя, якого можна було Їй тільки позаздрити, як і життєвого оптимізму.

Дитинство і рання молодість Ніни пройшли в Дубинах коло Гайнівки, серед тутешнього “руського народу”, як тоді (і ще пізніше) говорилось. Була певно вродлива, бо на молоденьку дівчину звернув увагу доросліший, “правдивий” українець

Чи потрібна діаспорським виданням допомога з України?

У зимовому семестрі 2008-09 рр. Андрій Шевченко – колишній
журналіст, екс-віце-президент Національної Телекомпанії України,
а тепер депутат Верховної Ради та голова парламентського
комітету з питань свободи слова – перебував у Сполучених
Штатах як „світовий стипендіат Йєлу” (Yale World Fellow). 12
грудня 2008 р. пан Шевченко читав лекцію про надії та кризи в
Україні після Помаранчевої революції на запрошення Гарвардського
Інституту українських досліджень і люб’язно погодився дати інтерв’ю для журналу українських студентів у Німеччині СУСН-News.
СУСН-News: Пане Андрію, Ви говорили сьогодні про те, наскільки важливо для молодих українців їхати за кордон і здобувати європейську, світову освіту і привозити її назад в Україну. Які механізми, на Вашу думку, повинна реалізувати українська влада – включаючи парламент – для того, щоб це стало дійсністю?
Андрій Шевченко: Я справді вважаю, що дві речі, які допоможуть Україні бути успішною, це –свобода всередині країни та можливість здобуття освіти не лише вдома, але і за кордоном. Це дуже прагматичний підхід, тому що освіта – це те, що може зробити нас потужними у майбутньому. Це – те, чим би я хотів зайнятися відразу по поверненні в Україну і про що я буду говорити зі своїми
колегами у парламенті. Головне питання – це те, як студенти, які уже мають закордонні дипломи чи скоро будуть їх мати, максимально можуть принести користь нашій країні, а конкретно – на державній службі в Україні. По-перше, що стосується бізнесу, я впевнений, що буде колосальний попит на спеціалістів, які розуміють, як працює Захід і як працює Україна,

Тільки молоді новини!

Німеччина: Виходить у світ перше електронне видання
молодих українців у Німеччині «СУСН-News»…

З редакторської статті: 1 рік – це мало чи багато? Для редакційної команди
«СУСН-News» він був сповненим багатьма ідеями та
недоспаними ночами задля їх втілення, для наших
читачів – все більшим об’ємом нової та корисної
інформації. За цей короткий, на перший погляд,
відрізок часу редакційний склад збільшився вдвічі,
кількість сторінок – втричі, число абонентів зростає й
надалі з кожним днем… Але що цифри? У цьому номері
Ви матимете нагоду познайомитися з кожним із нас
ближче. І, можливо, квітень 2010 року відзначиться
появою саме Вашої фотографії на сторінках популярної
газети української молоді за кордоном?!
Бажаю Вам весняного натхнення!
Від імені редакції
Зоряна Стеліга, головний редактор
1 РІК!!!

У номері:
Редакційна команда СУСН-News представляє себе… 3
Який ВУЗ в Німеччині найкращий? 6
Процес написання резюме: Подання резюме електронним
способом 8
Quo Vadis? 10
Результати опитування на Форумі СУСНу: “Чи вважаєш ти,
що побачив Україну?” 12
Як можна вдосконалити юридичну та інформаційну
підтримку українських студентів 13

Пересопницькє Євангеліє

30 березня ц.р. у штаб-квартирі ООН відбулася презентація факсимільного видання Пересопницького Євангелія – першого відомого перекладу євангельського тексту українською літературною мовою письмових джерел, що датується серединою XVI ст. Більше про це на МЗС.

Писець Пересопницького Євангелія – Михайло Василієвич, син сяноцького протопопа, працював над створенням пам’ятки під керівництвом архімандрита Пересопницького монастиря Григорія. Робота була розпочата 15 серпня 1556 р. в Дворецькому монастирі князів Жеславських, завершена – 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому монастирі.  Замовниками та меценатами виступали волинські князі: Настасія Юріївна Заславська-Гольшанська, її зять і дочка – князі Іван Федорович та Євдокія Чорторийські. Пересопницьке Євангеліє – перший із відомих перекладів канонічних текстів староукраїнською мовою. Ця унікальна пам’ятка рукописно-книжної культури України є еталоном волинської рукописної школи ХVІ ст. Вона не має собі рівних серед тогочасних пам’яток і за красою, витонченістю і довершеністю орнаменту письма та художнього оздоблення.  Рукопис писаний на пергаментних аркушах високої якості, різними типами письма – уставом (основний текст) та півуставом з елементами скоропису, темно-коричневим чорнилом та кіновар’ю.

Яка обласна державна адміністрація візьме під опіку українську громаду Берліна?

Об’ява-пропозиція від Хати скраю:

Шукаємо обласну державну організацію, яка може повторити подвиг Тернопільської організації (див. внизу) і взяти під опіку напризволяще залишену діаспору українців Берліна. Нас тут кілька тисяч українців з різних областей України.

Обласне представництво не є чітко вираженим. Найкраще заявили про себе в Берліні одесити, створивши Одеса-клуб і Дерибас-клуб. Івано-Франківці чи  львів’яни гуртуються навколо вечорів Андруховича, які щоправда робляться для німців. Тернопільчани навколо ресторану “Україна”, який нещодавно відкрила в Берліні саме тернопільчанка. Східняки і російськомовні чернівчани навколо переважно російськомовного Українського клуба. Волиняни в особі голови Центральної Спілки українців Німеччини (ЦСУН)  навколо земляків в посольстві України. Чернівчани в особі голови представництва студентів в Берліні  – навколо голови ЦСУН і ,відподно, земляків в Посольстві України.

Всі інші не добігли, бо ще заняті власною адаптацією, освоєнням німецьких реалій. Вони гуртуються навколо власних проблем.

Але ми є. Ми є спраглі на інтелектуально їжу. Нам би доступ до бібліотеки і до книжок. Нам би мати науково-культурну установу, яка відповідатиме своїй назві. Нам би мати прямий зв’язок з Україною без посередників.

Побачивши нищенаведену статтю  в інтернеті, подумалося: яку мудру пропозицію зробило Посольство України в Хорватії!
Українці-сироти з Хати скраю шукають покровителів в Україні.

“Брати, якщо ви є, відгукніться!”, майже за Скрипкою прохає ред.

Писанкарство в діаспорі

Традиційне мистецтво писанки оберігають і люди, які відірвані від українського материка.
Як наслідки ностальгії, українська громада в Канаді задумала спорудити величавий Пам’ятник українській писанці. І ось у місті Вегревіль, 35 км від Едмонтона, гордо піднявся вгору пам’ятник. Величавий, неповторний! На ньому красується 10-метрова українська писанка величиною у триповерховий будинок! Уся розмальована багатьма різнокольоровими трикутниками. Геометричний орнамент надає писанці монументалізму, урочистості. Такого дива світ ще не бачив !Автора пам’ятника уже не називають по прізвищу, лише кажуть: Пан Писанка.

Автомобілісті помічають, як здалека від Едмонтона мріє якесь диво. Під’їжджаючи ближче, вони стають як укопані – перед їхніми очима, мов з-під землі виростає дивної краси романтичний пам’ятник, що уособлює геній мистецтва українських жінок-умільців – писанку.

Олег Кіращук: “претензій ніяких. Тільки щире дякую за такий піар.”

Детальніше про гуцульський плагіат відомого бренду – дивіться у сюжеті ТСН.

Коломийський писанкар Олег Кіращук упізнав на модних сукнях з колекції “Гуччі” візерунки із кількох своїх писанок. Писанкар довго не міг у це повірити, адже чимало фешн-критиків казали, що дизайнерів відомого фешн-бренду на фольк-стиль для минулої осінньо-зимової колекції 2008-2009 надихнули чи то середньоазійські килими, чи то циганські мотиви. І ні слова про гуцульсько-покутську давню символіку. До “виходу на подіум” ця писанка називалася “Оленем”, а тепер стала “Гуччі”. Коли її писав, Олег і не підозрював, яку славу вона йому принесе. Саме з неї, припускає майстер, відомий фешн-бренд і “позичив” кілька ідей для своєї торішньої осінньо-зимової колекції. На вбранні відомого бренду знайомі мотиви впізнали клієнти майстра-писанкаря. Адже Олег не те, що цих суконь у руках не тримав, навіть якісного фото з їх зображенням досі не бачив.

“до якої саме країни – Німеччини, Польщі чи України – слід вислати”…

Уніан повідомляє: Суд США призупинив депортацію до ФРН Івана Дем’янюка

Федеральний імміграційний суд США виніс вердикт про призупинення процедури депортації зі Сполучених Штатів до Німеччини 89-річного Івана ДЕМ’ЯНЮКА, підозрюваного в причетності до загибелі тисяч євреїв під час Другої світової війни.

Як передає РІА «Новости», про це повідомляють американські ЗМІ з посиланням на сина І.ДЕМ’ЯНЮКА – Джона. “Схоже, що в неділю не буде жодної депортації. Імміграційний суддя задовольнив нашу апеляцію на призупинення депортації”, – повідомив Джон ДЕМ’ЯНЮК. І.ДЕМ’ЯНЮК звинувачується в тому, що він був посібником у вбивстві близько 29 тисяч в`язнів концтаборів Треблінка і Собібор, де служив охоронцем. Відповідно до винесеного раніше вердикту, депортація І.ДЕМ’ЯНЮКА мала відбутися наступної неділі. Влада ФРН очікувала передачі підозрюваного в нацистських злочинах для проведення судового процесу над ним в понеділок. Проте він подав прохання про призупинення процедури, заявивши, що, враховуючи його стан здоров`я, депортація буде дорівнювати тортурам. Прохання, подане в Клівленді (штат Огайо), де проживає І.ДЕМ’ЯНЮК, розглядав федеральний суддя Уейн ІСКРА в передмісті Вашингтона – Арлінгтоні (штат Вірджинія).

СКУ пр НАТО, Карпатську Україну та співпрацю з Україною

Обіжник Світового Конгресу Українців

№ 3 (67) – Березень, 2009 р.

145 EVANS AVENUE, SUITE 207 ● TORONTO, ON M8Z 5X8, CANADA ● TEL. (416) 323-3020 ● FAX (416) 323-3250

E-MAIL: congress@look.ca ● INTERNET: ukrainianworldcongress.org

ВЕЛИКОДНІ ВІТАННЯ СВІТОВОГО КОНҐРЕСУ УКРАЇНЦІВ

Світовий Конґрес Українців (СКУ) щиро вітає зі Світлим Христовим Воскресінням Ієрархів та священнослужителів Українських Церков, Президента, Прем’єр-міністра, Голову Верховної Ради України і увесь Український народ в Україні й діаспорі та зичить міцного здоров’я, щастя, радості, миру та злагоди на довгі літа.

ЗВЕРНЕННЯ СВІТОВОГО КОНҐРЕСУ УКРАЇНЦІВ:

САМІТ ГЛАВ ДЕРЖАВ ТА УРЯДІВ КРАЇН-ЧЛЕНІВ НАТО

30 березня 2009 р., напередодні квітневого саміту глав держав та урядів країн-членів Північно-Атлантичного альянсу (НАТО) у м. Баден-Баден і м. Кельн (Німеччина) та в м. Страсбург (Франція), СКУ видав українською, англійською та іспанською мовами звернення, у якому закликав глав держав та урядів об’єднатися і схвалити заяву про приєднання України до Плану дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО.

“блокбастер «Тарас Бульба» от ветерана советско-российского киностроения Владимира Бортко

Від ред.: цю інформацію можна подавати тільки мовою оригіналу і з посиланням на джерела. Трейлер фільму “Тарас Бульба” є досконалим пропагандиським знарядям імперської державної політики Россії. Така пропаганда особливо зараз потрібна “непобєдімой”. Питання тільки, хто Россію такою зробив. Фільм дає відповідь на це запитання. Правда, сам пан Бортко пропонує свою версію “непобедімості” в виступі на Крейсері Аврора і в інтерв’ю російським медіа.

Кінопоістк.ру інформує:

“Главным действующим лицом нынешней недели станет отечественный блокбастер «Тарас Бульба» от ветерана советско-российского киностроения Владимира Бортко.

«О том, чтобы снять картину по «Тарасу Бульбе» Гоголя, я задумался еще в 2000 году, когда мне передали предложение сделать этот проект на киевском канале «1+1», который принадлежал Александру Роднянскому. Сначала предполагалось, что «Тарас Бульба» будет совместным проектом России и Украины. Потом эта идея заглохла. Но, через шесть лет мне сделал подобное предложение телеканал «Россия». Я, естественно, согласился, и не только потому, что это Гоголь, но и потому, что все мои работы последних лет связаны с этим телеканалом, где я снимал фильмы «Идиот» и «Мастер и Маргарита», — рассказывает режиссер предысторию начала съемок.”

“…щирому бажанню діаспори з багатьох країн було завдано і певної шкоди. “

Андрій Чирва

Неоране поле діаспори

Хтозна-як там з покладами нафти чи газу, а от пласти нашої діаспори, розкиданої по всьому світу, не вивчені, не розроблені, не використані. Бачу, як у декого з доморощених “зв’язкових зі світовим українством” подібна категоричність перекошує обличчя від здивування. Як так?! Та ми ж…, та вони ж…, скільки он їжджено-переїжджено… Відповідаю поширеним у суспільстві висновком: метушні багато, а справ – катма. Тобто не маленьких, фрагментарних спроб щось зробити, навести мости єднання, а великих проектів, які б закінчилися чимось помітним. І, певна річ, корисним.

Меценат і філантроп Петро Яцик, один з найпомітніших представників діаспори (світла йому пам’ять), якось сказав, що зустрітися українцям усього світу, погомоніти досхочу, спільно поплакати над важкою долею – це може і повинно бути. Але цей світський променад не може бути безконечним, аби лише ним усе і обмежувалось. Нам слід робити щось конкретне, з великими фінансовими вливаннями і з помітним всесвітнім ефектом.

На жаль, чогось подібного поки що не сталося. Не здивувало українство світ аж чимось таким… щоб перевернуло чи свідомість, чи технології. Ми лишень розімліли у великих прожектах, любимо послатися на вірменський досвід, де діаспора спільно з активними представниками “материнської” Вірменії не лише вберегла країну від занепаду, а й дала потужний поштовх до її подальшого розвитку.

Веб-портал ukrainians.de радий…

прибрехати.

Як не дочув, то прибрехав. Так кажуть у нас в Україні. Тепер і в Німеччині.  Де українці, там і їх поговірки, що їм відповідають.

Хто не дочув:

www. ukrainians.de – портал українців в Німеччині

Що збрехав:

Веб-портал ukrainians.de радий повідомити:

“Презентація нової книги “Українського цвіту по всьому світу” письменниці Емми Андієвської.

Коли: у п”ятницю 03.04.09

Де: Культурфорум Хеллерсдорф,Carola-Neher str.1,12619 Berlin,U5-Neue Grottkauer str.

Після урочистої частини фуршет та спілкування за чашкою кави.

Вхід 4 євро.

Будемо раді всім!”

Що не дочув:

в Берліні проходитиме друга презентація книги видавництва “ Світ успіху”

про українську діаспору. Книга має назву: “Українського цвіту по всьому світу”.

Перша презентація книги відбулася в Україні: 9 березня 2009 року в спілці письменників України в рамках Шевченківських днів. Книга презентується як видання про українську діаспору. Про це можна прочитати в матеріалі Валентини Давиденко.

“Письменниця, лауреат Шевченківської премії Віра ВОВК з Бразилії, американський астронавт Гайдемарі СТЕФАНИШИН-ПАЙПЕР, російський кінорежисер Володимир БОРТКО, американський суддя Богдан ФУТЕЙ – цих людей єднає українське походження. Вони і сотні інших українців, розкиданих по різних країнах і континентах, стали героями нової книги – Українського цвіту по всьому світу.

Над енциклопедією діаспори у Німеччині працює стало сім чоловік.

Леонід РУДНИЦЬКИЙ: “Я НЕПОПРАВНИЙ ОПТИМІСТ І ВІРЮ, ЩО УКРАЇНА БУДЕ БАГАТОЮ ДЕРЖАВОЮ”

Леонід Рудницький — один із найвідоміших науковців світу. Українець за походженням, професор-емерит германських та слов’янських мов і літератур, директор програми Центрально і Східноєвропейських студій в університеті Ла Саль (США, Філадельфія), дійсний член Національної Академії наук України. Вже багато років є професором департаменту германських і слов’янських студій в університеті Ла Саль, де викладає також українознавчі курси. Він є також професором Пенсильванського університету у Філадельфії, професором Українського католицького університету, Президентом Світової ради наукових товариств імені Шевченка, ректором Українського вільного університету, що у Мюнхені. До творчого доробку Леоніда Рудницького належить чимало наукових досліджень у ділянках німецької, слов’янських літератур та історії Української Церкви. У 1993 році він став лауреатом премії імені Івана Франка. Влітку 2001 року пан Рудницький був одним із почесних гостей Третього Всесвітнього форуму українців.

— Пане Рудницький, цікаво було б дізнатися про  Вашу родину. Звідки Ви, як складалася Ваша доля на Батьківщині, а згодом і за її межами? — Народився я 8 вересня 1935 року у сім’ї юриста Івана Рудницького — сотника УГА та Юлії з Лужницьких Рудницької у Замарстинові (мікрорайон Львова), де всі львівські “батяри”. Тому і люблю гумор. Моя мати з Тернополя. Прадід з маминої сторони був адміралом, високопоставленим радником. Дід був каноніком Свято-Юрського монастиря. Степан Рудницький, мій пращур, був географом. Широкому загалу відомі його листи, твори. Як я вже сказав вище, батько був галицьким адвокатом, сотником УГА і полковником австрійської армії. За часів німців батько допомагав євреям, провадив справи з Шептицьким. За зв’язок з націоналістами мав бути розстріляний більшовиками. Мусив емігрувати. Він був одним із співтворців листопадового зриву 1918 року. Належав до чоти, що першого листопада вивісила у Львові синьо-жовтий прапор. У Чехословаччині був військовим аташе. В моїй родині багато священиків.

Правда про Європейський Конгрес Українців

Анна Атаманчук

Любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові, готовність служити його інтересам — все це Тлумачний словник української мови називає одним словом — «патріот». Справжніх патріотів, які проживають на території України, кожен з нас знає, напевно, в лице. Однак, поза нашою увагою залишається багато осіб, які хоч і не мешкають на теренах своєї держави, але думками завжди з нею і роблять все, аби їхня рідна країна процвітала. Мова йде про Діаспору українців за кордоном, а саме — про Європейський Конгрес Українців.

Як живеться нашим землякам на чужині, і чим є Конгрес, про це у розмові з лідером Товариства української культури в Угорщині та головою ЄКУ Ярославою Хортяні.

Життя в Угорщині за українськими традиціями

Ярослава Хортяні родом з Борщівського району.  Закінчила Теребовлянське культосвітнє училище. Вищу освіту здобувала в Будапештському університеті на історичному факультеті. Доля жінки склалася так, що у 1979 році вона змушена була покинути межі своєї рідної держави і виїхати далеко за кордон. І ось уже 29 років вона мешкає в Угорщині. Однак, незважаючи на час та відстань, п. Ярослава серцем та думками завжди з Україною. Хортяні переконує, що вона ніколи навіть і не переривала зв′язок з рідною землею, бо жила і продовжує жити за українськими звичаями та традиціями. І досі береже та плекає свою рідну українську мову, і найголовніше — не тільки підтримує стосунки із співвітчизниками, а й допомагає всій українській діаспорі в Угорщині.

В п’ятницю 3.04.2009 в 19.30 відбудеться ШУМ

Ukraine Kompetenz Zentrum a.g. інформує:

В п’ятницю 3.04.2009 в 19.30 в кафе “Суфіссімо” на Fichtestr. 1, D- 10967 Berlin

відбудеться ШУМ ( Штамтіш Українсько-Мультинаціональний, Берлін- Крoйцберг)

Тема зустрічі 3.04.2009:

Імідж України закордоном і відповідальність діаспорян за формування громадської думки про українську культуру в німецькому суспільстві на прикладі матеріалів он-лайн часопису для українців Берліна Хата скраю/Haus am Rand.

• Хто і як формує імідж України в Берліні і Німеччині?
• Як позиціонувати себе в інтернет-просторі і на культурній і літературній сцені Берліна? Які культурні майданчики Берліна використовувати для провідних українських митців, політиків та інших художніх колективів для кращої самоідентифікації діаспори і української культури в німецькому суспільстві? Центрові чи периферійні, комунальні чи фахові, російські чи мультикультурні?
  
• Чи є культурні події в Берліні від діаспори нашою спільною справою чи справою окремих осіб?

Запрошуються всі

• кого цікавить українська мейнстрімна, але в більшості немейнстрімна українська тематика
• хто хотів би висловити свою думку стосовно того, що відбувається в Україні і її діаспорі
• хто хотів би знайти нові контакти
• запропонувати чи приєднатися до обговорення тем з коренем “укр.”

Робочі мови: українська,

Європейський конгрес українців відзначатиме 60-річчя свого заснування у Лондоні

Заходи з відзначення 60-річчя Європейського конгресу українців (ЄКУ) та інші актуальні питання життя української діаспори розглянуто на засіданні президії ЄКУв Будапешті, повідомив власному кореспонденту УКРІНФОРМу Генеральний секретар ЄКУ Любомир Мазур. За повідомленням Любомира Мазура, заходи з відзначення 60-річчя ЕКУ проходитимуть під знаком організаційно-мобілізаційного зміцнення її регіональних організацій, активізації їх діяльності, спрямованої на захист національних прав українців у європейських країнах та посилення зв’язків з Україною.

Президією ЄКУ прийнято рішення провести урочисте засідання з нагоди 60-річчя створення ЄКУ у жовтні-листопаді 2009 року в Лондоні, сказав Любомир Мазур. Президія ЄКУ схвалила також заходи з реалізації рішень IX Конгресу Світового конгресу українців (20-22 серпня 2008 р., Київ).

Прийнято резолюцію про засудження акту вандалізму, вчиненого екстремістами щодо пам’ятника всесвітньо відомому поету та революціонеру Шандору Петефі в Ужгороді.  Це підриває престиж України за кордоном, її добросусідські відносини з Угорщиною.

Європейський Конгрес Українців – первинна назва Координаційний осередок українських громадських центральних установ (КОУГЦУ) – був створений у 1949 році в Лондоні для організації роботи українських громад Західної Європи з метою утвердження українства, здобуття українським народом незалежності і створення самостійної, соборної української держави.

Росія та Україна поновлюють суперечку: тепер через Миколу Гоголя

Том Парфітт, The Guardian (Велика Британія)

Політика, газ, література… Росіяни та українці знаходять все нові теми для протистояння. Перед 200-річчям з дня народження Миколи Гоголя вони сперечаються з приводу приналежності творчої спадщини письменника кожній з культур, – пише Том Парфітт в британській The Guardian.

Напередодні 200-річчя з дня народження літературного генія Миколи Гоголя обидві країни пред’являють претензії на письменника.

Спочатку була політика, потім газ. Тепер тривалий антагонізм між Росією та Україною набуває літературного забарвлення – ворогуючі сусіди сперечаються за спадщину Миколи Гоголя напередодні 200-річчя з дня його народження.

Гоголь найбільш відомий як автор їдких сатиричних шедеврів про російське суспільство, таких як «Мертві душі» та «Ніс». Але він також детально виклав свої знання українських традиції в таких творах, як «Вечори на хуторі біля Диканьки».

Письменник народився і провів молоді роки в українському селі – тоді Україна входила до складу Російської імперії – на початку 19-го століття, але писав російською, прожив частину свого життя в Санкт-Петербурзі і був похований у Москві. Його національність – предмет запеклих публічних дебатів напередодні двохсотлітнього ювілею, коли обидві держави виділяють кошти на проведення заходів з цієї нагоди.

“Багато страшних видінь майбутнього втілив Гоголь у своїх образах, що простуватим читачем сприймалися як дивацтво.”

Світає, крайнеба палає

Євген СВЕРСТЮК

Після прослуховування радіо- й телетріскотні останніх вістей я пробував вчитатися в текст цієї статті Павла Ямчука, і відкладав: не читалось. Але якось раз поставив диск Ніни Матвієнко „Світає, крайнеба палає”,і тоді мимоволі почав розшукувати у своїх паперах відкладену статтю „Феномен України…”
Рідкісний збіг слова і пісні був разючий!  Тільки українська пісня налаштовує нас в подорож у наше минуле через стіну непам’яті, через румовища нашої історії, через засліплення вогниками телеекранів і спалахи реклями великого міста.  Пісня, до якої ми останнім часом наче загубили ключі.
Коли я в 1983 р. повернувся з сибірського заслання в „чужий Київ”, складалося враження, що тут пересохла ріка життя,  а якісь ошелешені люди каліченою мовою скаржаться на своє життя, старанно обминаючи ідолів, на яких вони змушені молитися. Десь  незадовго я потрапив на літературно-музичний концерт, що проходив у митрополичих палатах Київо-Печерської лаври.
Якісь діячі культури говорили офіційні слова. Колись знайомі мені поети охлялим голосом  читали знайомі вірші. Але виступила малесенька, як дивитись здалеку, ще з молодих років знайома мені Ніна Матвієнко, і я вперше в цьому примарному і несправжньому світі відчув справжність людського єства і розмову людини з Богом.  Враження було приголомшливе. Моїй душі відкрилося вічне і незмінне, що раптом ожило в цьому голосі, який пересилив мертву атмосферу зали, де колись славили Бога, і ось той голос з давнього часу ожив. І я став свідком його невмирущости.

«Нужны такие Гоголи, чтобы нас не трогали…»

Борис КОЗЛОВСЬКИЙ

«Це був талант, якого не розпізнала школа…»

За свідченням бібліографів Гоголя, хлопчик до трьох років не говорив, але вже у п’ять років почав писати вірші. У Ніжинській гімназії Гоголь мало з ким товаришував. Зберігся лише один спогад педагога, який вчив майбутнього генія. Викладач латинської мови Іван Кулжинський: “Он учился у меня три года и ничему не научился. Во время лекций Гоголь всегда, бывало, под скамьей держит какую-нибудь книгу и читает… Это был талант, не узнанный школой”. Товариші Гоголя були невисокої думки про його літературні здібності. “В стихах упражняйся, – радив йому Костянтин Базилі, – а прозой не пиши, очень уж глупо выходит у тебя…».

Письменник боляче переживав те, що його взяли на роботу актором театру. Хоча не один сучасник визнавав його акторський талант. Особливим успіхом вирізнялася його гра у п’єсі Фонвізіна “Недоросль”.

«Нужны такие Гоголи, чтобы нас не трогали…»

У кожного свій Гоголь. Одні більше зачаровані його романтичним і поетичним оспівуванням українського побуту, природи, української душі. Пушкін особливо високо цінував “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”. Але найчастіше на вершину творчості Гоголя виносять “Мертві душі” і “Ревізор”. Сюжети двох цих творів Гоголю підказав Пушкін. До читача і на сцену “Ревізор” пробивався нелегко. Московська цензура відмовилася виносити свій вердикт. Наклеп, мовляв, на російську дійсність.